Олексій Бреус. Фото: з архіву героя
Високий і стрункий, з довгим волоссям та м’яким поглядом. Олексій Бреус більше схожий на художника, ніж на фізика-ядерника. У своїх 57 він виглядає молодше за ровесників, хоча у день аварії отримав опромінення у 120 бер, при припустимих 2 бер на рік за українськими стандартами (за часів СРСР – 5 бер).
26 квітня, через 6 годин після аварії, старший інженер управління блоком № 4 Олексій Бреус згідно робочого графіку приїхав на ЧАЕС на свою робочу зміну. На блоці Бреус провів більшу частину свого робочого часу, замінивши на посту начальника зміни Віктора Смагіна. Він став останньою людиною, що натиснула кнопку на ще "живому" пульті управління зруйнованого блоку. Це сталося майже через 15 годин після вибуху реактора.
Фото: з архіву героя
Респіратор, роба і дві таблетки йодистого калію
Вас попередили про аварію?
- Зранку я мав за графіком поїхати на роботу. Сів у Прип’яті у автобус і поїхав. І ось, власне, під’їжджаючи до станції, з автобуса побачив зруйнований блок і таким чином дізнався. Ніхто нічого не говорив. Просто побачив.
Хоча б операторів забезпечили захистом?
- Ні, я одягнув свою робочу форму – білу робу, і пішов до реактора. Пізніше мені видали респіратора. Протягом дня я кілька разів його змінив. Кажуть, що це просто марлева пов’язка, але органи дихання захищає. За зміну я п’ять разів був біля реактора. Йшов, переступаючи через уламки графіту і обходячи завали всередині блока.
Ще пам’ятаю, що біля станції охоронець був одягнений у гумовий військовий костюм, з протигазом на обличчі. Він нас відмовився пускати. Після кількох дзвінків все ж пропустив і дав таблетки йодистого калію для захисту щитовидної залози.
Чим займалися на зміні?
- Крім того, що треба було подавати воду у реактор, потрібно було розвідати ситуацію на блоці: що з устаткуванням і системами. Без цього просто надалі не можна було приймати рішення. Ще перед нами було завдання знайти людей, які зникли, отримали опіки, опинилися під завалами. Також потрібно було гасити вогонь. Саме оператори забезпечували пожежників водою. Потрібно було уникнути нових вибухів, пожеж, обвалів, уражень людей струмом, гарячим паром.
1984 рік. Фото: з архіву героя
Чи розуміли історичність моменту, коли натискали останню кнопку?
- Ні, абсолютно ні. Якщо чесно, то я тоді тільки зрадів, що кнопка не спрацювала і насос для подачі води у реактор не запустився. Ідея з запуском води мені не дуже подобалася, тому я з радістю відповів начальнику, що насос не запустився. І слава Богу. На цьому операторська робота на реакторі № 4 закінчилась.
Ви хвилювалися за своє життя?
- Коли прийшов на зміну, мені сказали про найбільшу заражену пляму у приміщенні пульта управління 4-го блоку. Там було у 1000 разів більше допустимого рівня для атомників (для населення норми жорсткіші). Це мене вразило. Я почав підраховувати, яка у мене буде доза за день. Але потім все закрутилося і я вже про це не думав. Розумів, що не в чистих умовах працюю і що в інших місцях набагато гірше, ніж у мене.
Що робили після зміни?
- Поїхав додому. Сходив до їдальні – поїв, купив хліба. Зустрів оператора пульта, який був вночі на 4-ому блоці. Він йшов у КДБ на допит. А так – нічим особливим не займався. Зустрівся ще з операторами. Розмовляли.
А Вас на допити до КДБ викликали?
- Ні. Єдиний раз, коли зверталися, попросили розшифрувати переговори, які велися на блоці. Там багато абревіатур, скорочень, потрібно було пояснювати, що до чого.
Фото: з архіву героя
"Вивіз кілька мішків книг і трохи одягу"
Із Прип’яті Вас евакуйовували зі всіма?
- Ні, оператори залишались працювати. Коли евакуйовували містян, я був на станції і після роботи повернувся у порожнє місто. З Прип’яті мене разом з іншими колегами вивезли 29 квітня о першій ночі. Пам’ятаю, ми довго сиділи в автобусі і на щось чекали. У когось був електронний годинник. Маю сказати – дуже дорога річ у 1986 році. Так той годинник показував, що тоді було 72 години 95 хвилин. Це через радіацію: іонізація повітря, схеми дають збій...
Нас привезли до дитячого піонерського табору біля села Іловниця. Звідти операторів возили на роботу на станцію. Мене на станцію не брали. Була завелика доза. Займався господарською роботою: принести щось, допомогти. Проходив медичні обстеження. Чекав. У середині травня сказали, що я вільний і можу їхати, куди хочу. Пізніше видали довідку, що за станом здоров’я мені забороняється працювати з джерелами випромінювання. Я сприйняв це спокійно. Сам нарвався. Розумію, що з моєю дозою навряд чи варто повертатись.
Що захотілося взяти з собою з квартири?
- Були чіткі інструкції: гроші, документи. Більше нічого. Через кілька місяців можна було забрати одяг, книжки. Суворо заборонялося вивозити меблі, килими, електротехніку, приймачі. Ці предмети найбільше збирають радіоактивний пил. Коли мені дозволили повернутися за речами, я вивіз кілька мішків книжок та трохи одягу.
Прип’ять. Фото: з архіву героя
Чому саме книжки? Щось особливе?
- Тоді була проблема з книжками. Що купував – те й читав, важко було щось знайти. А у Прип’яті був гарний книжковий магазин. Багато літератури українською мовою. Тому я і вивіз художні книги.
Також у мене було зібрання політичної літератури: "Капітал" Маркса, книги Леніна. Їх я залишив. В 1982 році, коли закінчив університет, у мене була всього одна трійка – з "Наукового комунізму". Мені пропонували перездати і отримати червоний диплом. Але це ж такі муки – вчити той науковий комунізм. Я відмовився. Пізніше виник інтерес до того, що там писав Ленін. Але не склалося.
Чи важко Вам було влаштуватися на роботу на ЧАЕС?
- Я не пробував (посміхається). Мене відправили до Прип’яті за направленням Інституту. Тоді діяла система розподілу і випускники обирали, де працювати, згідно рейтингу навчання. Я був третім у списку. Пам’ятаю, було всього два місця до науково-дослідного інституту у Подольську. Перший зі списку вибрав роботу на ЧАЕС, а ми – двоє після нього, – Подольськ. Проте, потім він передумав. Списки затвердили. Але він прийшов мене запитати, чи я не передумав. Я думав, чи віддавати це місце, чи не віддавати. Пам’ятаю, йшли з майбутньою дружиною Галею і говорили про це рішення. Якась дівчинка на саморобному скейті наїхала на мене і вдарила у ноги, зупинилась. І Галя у неї запитала "Девочка, как тебя зовут?" Та відповіла: "Оксана". Галя питала: "Скажи, Оксана, куда дяде поехать: в Подольск или в Припять?". Дівчинка сказала: "У Прип’ять". Так і вирішили.
Картина "Проповідь". Фото: з архіву героя
Чим займаєтеся наразі?
- Живописом. Малював також і до аварії. У Прип’яті починав писати прозу, вірші, складав пісні. Після Чорнобиля переключився на журналістику. Не подобалося, що говорять і пишуть офіційні ЗМІ. Носив свою писанину у газети, але мене футболили. Тому пішов навчатись в університет на журналіста. До минулого року ще працював в УНІАН. Найголовніше, що мені хотілося зробити – змінити ставлення до операторів, яких зробили винуватцями катастрофи, повісивши на них всі гріхи. Насправді ж причина була у помилці конструкції реактора.
- Як плануєте провести 26 квітня?
Нічого особливого не планую. Просто зібратися з колегами і поговорити.
Читайте також спеціальний проект Сегодня.ua "Чорнобиль-30 років"