/ Фото: Колаж: Сьогодні
Жителі України з тривогою очікують 9 травня. Цього дня можливі провокації з боку російських агресорів, які продовжують обстрілювати ракетами наші мирні міста. На Хмельниччині у селищі міського типу Базалія проживає столітній ветеран Другої світової війни Діхтяр Абрам Рувінович. Він пройшов усю війну, а тепер змушений з побоюванням прислухатися до сигналів повітряної тривоги, які звучать у його рідному містечку двічі-тричі на день.
Сайт "Сьогодні" поспілкувався з ветераном та розпитав, що він думає про війну, яку розв'язала проти нас Росія.
Абрам Рувінович проживає у невеликому будиночку у центрі Базалії. Він збудував його разом зі своєю дружиною. Пенсіонера доглядає його донька Раїса Абрамівна. Торік у листопаді ветерану виповнилося 100 років.
Мріє обійняти онуків
Дідусь уже погано чує, і йому важко розмовляти. Але він знає, що йде війна.
"Я знаю, що йде війна. Знаю, що на нас напала Росія, але я не можу зрозуміти, чому війна почалася. Чому? Що їм тут потрібно, у них є своя земля, багато землі. Що йому (Путіну) тут потрібно?" – запитує Абрам Діхтяр.
Ветеран погано чує звук сирен, хоча його включають поруч з його домом.
"Болючіше татові від того, що він не може зустрітися ні з сином, ні з онуками, ні з правнуками, які проживають у Росії. Вони раніше часто приїжджали його провідати. А зараз раз у раз питає: коли почнуть літати літаки, коли поїдуть потяги? Дуже хоче побачити онуків та обійняти їх, поцілувати. Тільки може побачити по скайпу, а коли вони виходять на зв'язок – дивиться і плаче. Він уже не чує, що вони йому кажуть", – розповідає сайту "Сьогодні" Раїса Абрамівна.
До речі, у дідуся шестеро онуків та дев'ять правнуків, які проживають у різних містах Росії. Вони чудово розуміють, що йде війна, розв'язана їхнім керівництвом. Але запевняють, що воювати до України не поїдуть.
Не зміг жити у Росії
Донька ветерана Раїса Абрамівна раніше проживала з сім'єю у російській Калузі. 2006 року у батька стався мікроінсульт. Він переживав за свою дружину Марію Павлівну, що їй буде важко займатися господарством і доглядати його, а біля дітей буде краще. Доньки оформили усі документи.
Літні люди роздарували сусідам всі свої пожитки – чашки, посуд, меблі, хустки. У будинку залишився лише стіл. Виїжджали назавжди.
"У 2006 році ми вирішили забрати батьків до себе, щоб було простіше доглядати за ними. Але вони не змогли прижитися у Калузі. Хоча в них була своя кімната, телевізор, спілкувалися із сусідами на лавці. Вони прожили там чотири місяці, а потім заявили, що страшенно сумують за Україною і хочуть додому до Базалії. Довелося перевозити їх. Батько вже тоді ходив з паличкою, але коли побачив свій будинок, то навіть біг до нього, забувши про всі свої болячки. Вони прожили тут усе своє життя. Разом готували, працювали у садку, разом ходили на базар", – розповідає дочка ветерана.
Коли померла дружина Абрама Рувіновича, його донька переїхала в Україну, щоб його доглядати.
Пам'ять та привітання
Дідуся вже привітали з днем перемоги над нацизмом у Другій світовій війні місцеві депутати та чиновники. Він дуже чекав цього дня. Часто згадує війну.
"Питає у мене: яка там погода за вікном. Кажу – йде дощ, сильний вітер чи сніг. А він одразу розповідає, як сидів із однополчанами у сирому окопі по коліно у воді. Шинелі були мокрі, просушити ніде, а над головою вибухали снаряди. Він майже не пам'ятає своїх друзів, вік. Але коли розглядає фронтові фотографії, щось згадує", – розповідає дочка ветерана.
До речі, нещодавно Абраму Діхтяру надіслали з Ізраїлю пам'ятну медаль та грамоту. Вона підписана Беньяміном Ганцем, міністром МВС:
"Вручається, щоб відзначити мужність 1,5 мільйона воїнів – євреїв, які воювали під час Другої світової війни проти нацистської Німеччини та її сателітів, і на згадку про 250 тисяч із них, які загинули під час війни 1939-1945 років".
Бойовий шлях
Абрам Рувінович служив у стрілецькій Київсько-Дунайській червонопрапорній дивізії ордена Богдана Хмельницького. Брав участь у боях на Курській дузі, звільняв Київ, воював у районі озера Балатон, дійшов до австрійських Альп.
Ветеран отримав поранення в ногу і місяць провів у шпиталі. А коли повернувся додому, то дізнався, що німці розстріляли його батька, трьох братів та двох сестер. Він лишився один.
"Війна – це дуже страшно", – каже сторічний ветеран і на його очах виступають сльози.
Тепер же колишній воїн змушений страждати від держави, яка стільки років прикидалася братерською, та вже третій місяць обстрілює ракетами мирні міста України.