У Київському міському "Інституті Серця" МОЗ України нагородили героїв, які нині проходять лікування та реабілітацію в медустанові. Грамоти та медалі "За оборону рідної держави" чотирьом солдатам вручили представники Спілки ветеранів Анголи. Особливу подяку від військових заслужили лікарі, які вже довгий час не тільки допомагають поставити на ноги поранених бійців, а й самі регулярно бувають на фронті, щоб вже на місці надати всіляку медичну допомогу.
"Таке нагородження – сумний привід для радості. Адже ми всі хотіли б жити у світі, але змушені зі зброєю в руках захищати те, що по праву належить нам – нашу землю. Наша лікарня за весь цей час прийняла і поставила на ноги більше 60 бійців. Благо, вони всі живі і можуть далі планувати своє життя. Крім того, ми з колегами не раз їздили допомагати хлопцям. Те, що ми бачили там – страшно, особливо тепер, в наш час, коли, здавалося б, всі війни залишилися в минулому", – говорить Генеральний директор "Інституту Серця" Борис Тодуров.
Фото: Олена Расенко
Його колега Віктор Шевченко знову готується їхати на фронт. З собою лікар везе всі необхідні медикаменти для надання першої допомоги. "Ми самі комплектуємо наші аптечки. Це недешево, але обходимося своїми силами. Я вже склав перев'язувальні матеріали, милиці, ліки. Через чотири дні поїдемо на Схід. Головне, з чим нам там доводиться стикатися, – це осколкові, кульові поранення, мінні травми, контузії. Звичайно, рідні переживають, але це мій обов'язок і я повинен робити все, що в моїх силах", – ділиться заввідділу хірургічного лікування ішемічної хвороби серця "Інституту Серця" Віктор Шевченко.
Всі четверо нагороджених солдатів уже ходять і незабаром збираються відправитися на фронт, хоча рідні та друзі всіляко намагаються їх відрадити. Серед нагороджених – пілот Олександр Макеєнко. Він єдиний пережив страшну катастрофу, коли бойовики під Слов'янськом збили український вертоліт з генерал-майором Нацгвардії Сергієм Кульчицьким на борту. Тоді загинули всі товариші Макеєнка. Він вижив дивом, адже бойовики, збивши вертоліт, ще добивали поранених військових. Олександра знайшли свої. Перебиті ноги, руки, черепно-мозкова травма, опіки. Ледве живого його відправили в одну з харківських лікарень на іншому вертольоті. Тоді лікарі дивувалися, як він зміг вижити. За словами медиків, в такій ситуації – це один шанс на мільйон.
"Всі мої хлопці загинули. Якщо б мене не підібрали тоді наші, не знаю, що було б зі мною. Я вже пройшов довгий курс лікування. Зараз відновлююся. Дуже хочу знову повернутися в небо, літати на Мі-8. Ось, заберуть з мого тіла металеві деталі, тоді приступлю до тренувань", – ділиться Макеєнко.
Максим отримав поранення випадково, на території Донецького аеропорту. Вийшов на розвідку, дощило, ногами місили бруд. Розповідає, занадто багато налипнуло "болота" на його черевик, ось їм і зачепив гранату, яку не помітив. Радіє, що встиг відштовхнути товаришів і ті не загинули, не отримали каліцтва. Зараз хлопець на милицях, але каже, що легко відбувся. Головне він живий, налаштований на одужання, і знову хоче на фронт. "У мене потрапило більше 10 осколків. Лікарі вирішили всі їх не виймати. Половину залишили, не рекомендують чіпати. Кажуть, що при хорошому збігу обставин я їх відчувати в собі не буду. Думаю, все заживе, і я зможу поїхати до моїх хлопцям на фронт. Адже війна ще не закінчилася", – говорить Максим Юшкевич. У мирному житті директор заводу з виробництва банківського обладнання, він каже, що не зможе спокійно працювати на громадянці, коли стільки вже майже рідних для нього людей ризикують своїми життями на фронті. "Це вже моє друге поранення. Перше було під Дебальцевим. Тоді зачепило руку. Моя сім'я проводжає мене – плаче, зустрічає – плаче. Але хіба я можу відсиджуватися? Адже я живий, не інвалід", – міркує герой.
Фото: Олена Расенко
Від Віталія майже не відходить батько. Поки син перебуває в "Інституті Серця" МОЗ України, чоловік намагається провести з ним майже весь свій час. Дуже радий, що син вцілів і вдячний лікарям, що ті допомагають йому відновитися. Каже, що не відпустить рідну кров більше на фронт, і навіть при одному згадуванні війни відразу починає хитати головою і махати руками, мовляв, все, дитина тепер буде вдома. Сам же подорослішалий Віталій каже, що за той час, поки був під вогнем, встиг стати справжнім чоловіком, змінитися, щось переосмислити, виховати в собі дух і переломити свій страх перед смертю. Хоча, зізнається, за ті 9 місяців, що він провів на війні, йому часто бувало страшно, часом він був розгублений, пригнічений. "Те, що я побачив – це страшно. Я не хочу, щоб таке життя прийшло і в моє рідне місто, тому я там. Зараз підлікуватися і знову до хлопців, нехай навіть батько буде проти. Але думаю, будь він на моєму місці, то вчинив би так само. Я відчуваю обов'язок перед батьківщиною, перед загиблими хлопцями і перед моїми товаришами, які в цей час захищають нашу країну", – говорить Віталій Єгоров. Хлопець впевнений, що народився в сорочці, показує обереги і стягнуту медичними дужками руку. Радіє, що при вибуху в Донецькому аеропорту її не відірвало. Кіборгом себе він не вважає, проте сміється, що все-таки тепер буде на нього чимось схожий. Адже в тілі у нього, швидше за все, назавжди, залишилося чимало осколків.