/ Фото: Анатолiй Бойко, Сьогодні
У 120 км від столиці, в маленькому селі Кмитів знаходиться унікальний придорожній музей (в 500 м від траси Київ – Чоп). Тут зібрані роботи Тетяни Яблонської, Іраклія Тоідзе і близько 2600 експонатів, серед яких живопис, графіка, скульптури і посуд часів 1950-1980-х років. Це єдиний в країні музей, повністю присвячений епосі соцреалізму.
Ровесники незалежної України не застали офіційний художній метод в мистецтві СРСР, де влада диктувала художникам все – починаючи від того, що саме має бути зображено на картині, і закінчуючи кольорами фарб, якими можна писати. Звідси на полотнах – колгоспники в полях, робочі на заводах і доярки на фермах. Але і серед такої жорсткої цензури можна знайти справжні шедеври. Відомий музикант і галерист Павло Гудімов стверджує: образотворче мистецтво радянської епохи можна інтерпретувати по-різному.
"Чому ми повинні соромитися того спадку, який нам дісталося з радянських часів? Давайте його конвертувати. Брати те, що нам потрібно, а що не потрібно – залишати на полицях", – зазначає Гудімов.
Музей був заснований справжнім ентузіастом – Йосипом Дмитровичем Буханчуком. Народився Буханчук 22 червня 1922 року в сусідньому селі – Студениця, в сім'ї першого глави колгоспу. Там же закінчив школу і, мріючи про кар'єру актора, планував вступити до Київського театрального училища. Але замість цього пішов до Сталінградського військового училища зв'язку. А випустившись, потрапив в саму гущу Сталінградської м'ясорубки. В битві на Курській дузі отримав поранення, а закінчив війну в Празі. На Потсдамській конференції Буханчук забезпечував зв'язок для радянської сторони.
У 1968 році Йосип Дмитрович пішов у відставку в званні підполковника. Став викладати цивільну оборону в Інституті мистецтв імені Рєпіна і в Академії мистецтв СРСР. А в 1974 році в своєму селі Студениця відкрив музей народного мистецтва – прямо в коридорах середньої школи.
Через 11 років, в 1985 році, музей переїхав в Кмитів, а сам Буханчук став першим його директором. Тільки за рік після переїзду музей відвідало близько 40 тис. осіб. Ми поспілкувалися з нинішнім директором музею Ярославом Хитрим про соцреалізм, художників і тому, як реагують люди на незвичайну експозицію.
Ярослав Хитрий: "Якось погрожували спалити музей"
— Ярослав, розкажіть, чому Буханчук вирішив відкрити музей образотворчого мистецтва не в великому місті, а в маленькому селі?
— Ідея у нього була така: щоб кожен колгоспник міг вживу побачити образотворче мистецтво, справжні роботи художників. Перша експозиція налічувала 120 робіт, 14 з них були подаровані Академією мистецтв СРСР зі своїх фондів.
— Чому музей перенесли з рідного села Буханчука в сусідній Кмитів?
— За радянських часів колекція музею активно поповнювалася. І настав момент, коли приміщення школи просто не вміщав в себе всю експозицію. Буханчук поставив питання про виділення окремого приміщення під музей. Місцеве партійне керівництво погодилося, але з однією умовою – для більш зручної розв'язки, оскільки тут поруч проходить траса Київ – Чоп, музей перенести в Кмитів. І, до речі, сам проект музею розроблявся в Інституті мистецтв імені Рєпіна. Це одна з небагатьох будівель в Україні, яка спроектована спеціально як музей образотворчого мистецтва. Тут дуже гарне природне освітлення.
— Які роботи у вас представлені?
— Велика частина нашої колекції відноситься до 60-80 років XX століття. І тут представлені художники з усього колишнього Радянського Союзу. Є, наприклад, робота, яка була написана ще в блокадному Ленінграді в 1943 році. Є оригінальна версія плаката "Батьківщина-мати кличе" Іраклія Тоідзе: він написав цей плакат спеціально для нашого музею. І, звичайно, є картини Тетяни Яблонської.
Оскільки ці картини закуповувалися спілками художників, то вони були ідейно витримані. Тому у нас, на жаль, немає жодної роботи українських дисидентів.
— Зрозуміло, що за радянських часів музей і не міг мріяти отримати щось, крім робіт в дусі соцреалізму. Але чому ви зараз зосередилися тільки на цьому стилі?
— Ну, по-перше, зараз західні країни цікавляться саме цим періодом – адже більше ніде такого не було. Художник на заході – це абсолютно вільна людина, він пише те, що хоче. А тут були чіткі вказівки – як писати, які сюжети повинні бути зображені на полотні тощо. Тому цей музей дуже специфічний. І в цьому його "фішка". Іншого такого спеціалізованого музею в Україні немає.
До того ж зараз у нас немає можливості активно поповнювати колекцію. В основному художники, які у нас роблять виставки, дарують одну-дві свої роботи музею.
— Чи стикалися ви з критикою на адресу музею?
— Так. Але, на щастя, це поодинокі випадки. Коли в 2015 році прийняли закон про декомунізацію, люди прочитали, що заборонено, але не прочитали, що можна. А стаття 4-а, пункт 3-й говорить: заборона не поширюється на музейні колекції, музейні експозиції, навіть на символіку радянської влади на картинах, які були створені до набуття чинності цим Законом чинності.
Був у нас випадок: в складі однієї екскурсії був активіст, який побачив роботи, виставлені в музеї, спочатку почав психувати. А як спустилися в підвал, де їм показали макети пам'ятників Леніну, створені нашим земляком Веніаміном Борисовичем Пінчуком – так він став погрожувати, що спалить музей! Але на моїй пам'яті це був єдиний випадок.
— Чи правда, що знамениту картину "Весілля" Іван-Валентин Задорожний писав прямо на справжньому весіллі в селі, і на ній зображені реальні люди?
— Так, на картині Івана-Валентина Задорожного можна впізнати реальних жителів села Ржищева, в якому він писав свою роботу. Картина написана в 1967 році.
У нас ціла історія була з цією роботою. Вона в 1984 році була куплена у художника за 4 тисячі рублів. На той час це була солідна сума. І коли в Ржищеві створювався музей Задорожного, адміністрація музею попросила, щоб ми передали їм цю картину на тимчасове збереження. Ми дали. Але, за законодавством, на збереження можна передати більше, ніж на рік. Потім договір можна продовжити. Вони ж самовільно передали цю картину в інший музей. А цього робити не можна! Коли наш музей намагався повернути цю картину, нам розповідали багато відмовок: то у них транспорту немає, то ще щось ... В результаті адміністрація музею змушена була звернутися в правоохоронні органи і прокуратуру. Тільки тоді нам повернули цю картину, але вже пошкоджену. За всіма правилами такі роботи, масляні полотна, потрібно для перевезення скручувати в рулон. А вони її просто склали навпіл. В результаті на картині утворилася складка, де витерлася фарба (якраз зараз, через платформу biggggidea.com музей збирає від усіх бажаючих внески на реставрацію полотен, в тому числі на реставрацію "Горя" Яблонської. Вже зібрано 75 000 грн. – Авт.).
Нагадаємо, раніше новини "Сьогодні" писали про те, що у Києві відкрився новий музей: 110 фігур з силікону розповідають історію України. Окремі фігури підморгують і вміють посміхатися.
А в Загребі працює музей розбитих сердець. Експозицію може поповнити кожний, хто пройшов через розрив відносин. До речі, музей вже отримав запрошення відвідати Київ.