Всеукраїнському порталу усиновлення "Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!" виповнилося 10 років. До цієї дати Фонд започаткував спецпроєкт "Щасливі історії усиновлення". Щотижня ми публікуємо історії сімей, життя яких змінив портал sirotstvy.net. Розповідаємо, який шлях вони пройшли, перед якими труднощами постали і як живуть зараз. Герої цієї історії – сім’я Кузнєцових з Рубіжного.
Олександр і Лідія Кузнєцова з Рубіжного (Луганська область) виховують зараз 10 дітей. Дитячий будинок сімейного типу Кузнєцових народжувався поступово, каталізатором процесу став портал "Сирітству – ні!" Фонду Ріната Ахметова.
"Коли у 2013 році я і дружина зрозуміли, що готові дарувати нашу любов і турботу більшій кількості дітей, стало зрозуміло: нам потрібно розширити свій будинок, – згадує Олександр. – На той момент у нас була тільки одна прийомна дівчинка. Щоб активізуватися, ми з дружиною щодня заходили на портал sirotstvy.net і дивилися анкети дітей-сиріт. Це була найсильніша мотивація! Після перегляду звідкись бралися сили – і я злітав на будівництво, немов на крилах. Робота кипіла, як за помахом чарівної палички. Ми настільки швидко примудрилися вибудувати другий поверх, що якщо в березні 2013 року в нас була тільки одна прийомна дитина, то в грудні 2013 року нам дозволили взяти ще чотирьох дітей".
Усиновлення – як сімейна традиція
Як виявилося, мама Лідії Кузнецової була прийомною і єдиною дитиною у своїй сім’ї.
"У ті часи, у 50-і роки ХХ століття, не було служби в справах дітей, і процес підбору дитини був грубий і простий, – розповідає Лідія. – Потенційних батьків привели в напівземлянку, де на підлозі копошилися купа дітей, і сказали: "Вибирайте, хто вам подобається". Мій дідусь потім розповідав: "Бачимо, осторонь сидить найменша дівчинка. Сумна така. І так нам стало її шкода, ось і забрали". Дідусь Ваня обожнював мою маму. Вона погано їла, тому він брав із собою бутерброди, і вони йшли до Сіверського Дінця нагулювати апетит. Дівчинка виросла в любові та турботі, з відзнакою закінчила школу й Інститут хімічних технологій, вийшла заміж – народила дочку, відпрацювала все життя на підприємстві, вийшла на пенсію й ніколи не хотіла знайти своїх кровних родичів. Тому що не хотіла зраджувати любов прийомних тата та мами. Вона завжди говорила, що батьки ті, хто виховав, а не ті, хто народив. Так вийшло, що вже ми із Сашею перейняли досвід мого дідуся, тільки збільшили його в 10 разів".
Чоловіче рішення
Зазвичай перешкодою для появи прийомних дітей у сім’ї стає позиція чоловіка. Але не в разі Кузнєцових.
"Це все атавістичне неприйняття чужої генетики, бажання продовження роду, стереотипи та забобони, – впевнений Олександр Кузнєцов. – Хоча варто було б згадати, що слов’яни здавна вели общинний спосіб життя, і сиріт, які залишилися без батьків через численні війни, обов’язково брали в сім’ї. Коли стало зрозуміло, що з дітонародженням у нас із дружиною є проблема, я зрозумів, що потрібно сказати перше слово, і це маю бути я. Мені ж випало розв’язувати й бюрократичні проблеми, озброївшись цинізмом і товстошкірою непробивністю, тому що жінка, яка шукає дитину, стає вкрай вразливою психологічно".
Довгий процес становлення
"Процес заповнення анкет і збору документів – заняття нецікаве, якщо не сказати нудне та рутинне, – розповідає Олександр. – Зводиться він до понурого ходіння інстанціями, де на тебе часто дивно позирають і потім обговорюють за спиною. Зрештою ми закінчили в Луганську курси прийомних батьків і там само познайомилися з однодумцями. Найцікавішим було послухати тих, у кого вже були прийомні діти, які виявилися не монстрами, а звичайними хлопчиками та дівчатками зі звичайними дитячими проблемами. Як з’ясувалося, ніхто з них не говорив гидоти прийомним батькам, не ганявся із сокирою, не курив у школі й не тікав у невідомість. Ми тримали вуха широко відкритими й тому дізналися, як хтось розповідав, що у Сватовому закривається дитячий будинок, де залишилося з дюжину діточок".
Перший візит до дитячого будинку
Як більшість новачків, Кузнєцови не збиралися брати в сім’ю підлітка.
"Йшлося про біляву дівчинку в рожевому платтячку років чотирьох, – з усмішкою згадує тато. – Але ми ніколи не були в дитячому будинку, і нам дуже хотілося побачити тих самих дітей. Який у них вигляд? Як вони розмовляють? Чи будуть вони плакати та просити, щоб їх забрали в сім’ю, чи навпаки, грубими голосами проситимуть сигарет і грошей на спиртне? Як годиться, купили пару ящиків печива та цукерок, і потрапили в дитбудинок саме 8 Березня. Перед нами була делегація фірми, яка торгує косметикою та побутовою хімією. Ми сіли в самому куточку й жадібно вбирали інформацію. Дивилися, як вихователі ладом вивели вихованців, як діти байдужими голосами говорили слова подяки, як гості на камеру вручили їм по пакету косметики та хімії, на камеру сказали завчену промову й поїхали. А ми залишилися у своєму куточку та спочатку нічим не викликали цікавості дітей. Це і зрозуміло. Подарунки не привезли, печиво просто віддали нянечкам і не знімали це на камеру. Сидимо, мовчимо й дивимося.
Діти байдуже покидали пакети з косметикою, особливо спритні нянечки їх відразу підібрали. На перший погляд, здавалося, що ці хлопчики й дівчатка просто бавляться й базікають між собою, але ми раз у раз ловили цікаві погляди. Кілька дівчаток показово байдуже прогулювалися в нашому полі зору, хлопчики сіли грати в шахи. А ми раптом побачили, здавалося б, нічим не примітну дівчинку років десяти. Страшно схожу на мою дружину в дитинстві. Сидить, начебто розмовляє з вихователькою, а сама все поглядає на нас. Потім ми-таки познайомилися. Галі тоді було 14,5 років".
Набагато пізніше Галя розповіла:
"Я в дитбудинку провела десять років. Іноді приїжджали спонсори, іноді когось забирали в сім’ї. А я росла й розуміла, що шансів потрапити в сім’ю в мене дедалі менше. А тут ви. Знаєте, я прямо тоді, 8 березня всім розповіла, що мене забирають у сім’ю!".
"Відтоді минуло майже сім років. Коли Галочка потрапила до нас у сім’ю, вона не знала, що земля кругла, ненавиділа біологію і зневажала математику. Зараз вона вчиться в Східноукраїнському національному університеті, водить машину, прекрасно готує й лається на молодших, коли вони нас засмучують", – кажуть Кузнєцови.
(Продовження читайте наступної п’ятниці)