З часу трагедії в Бабиному Яру, київському урочищі, в якому нацисти розстріляли десятки тисяч ні в чому не винних людей, пройшло 75 років. Наступного тижня – 29 вересня заплановані масштабні траурні заходи за участю перших осіб держави, міжнародних організацій, дипломатів. Будуть і родичі загиблих. Ось тільки тих, хто вижили в тій нелюдській бойні, майже не буде. Мало кому вдалося уникнути смерті. Але "Події тижня" знайшли таку людину. І тих, хто її врятував.
Ось такими оголошеннями в вересні 41-го був заклеєний весь Київ. Це наказ з'явитися до 8 ранку в призначене місце. "Взяти з собою документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг, білизну та ін.
Тепер на перетині Мельникова і сучасної Дорогожицької, куди веліли прийти всім євреям Києва та околиць, пам'ятний знак з відбитками ніг і написом: тут починалася дорога смерті. Насправді у кожного з тисяч розстріляних в Бабиному Яру свій початок скорботного шляху.
П'ятирічного Мишка Сідька разом з мамою, сестрами і братом забрали звідси. В цьому будинку дореволюційної споруди, встояти і до сьогоднішнього дня, жила галаслива і велика єврейсько-українська родина. Під охороною одного поліцая їх повели по Жилянській до того місця, де тепер столична площа Перемоги, а тоді був Євбаз – найбільший єврейський базар.
Звідти до розстрільного яру – близько першої години пішки. Десятки тисяч людей, йшли до своєї смерті... під життєстверджуючі марші.
Це Михайло Сідько. У вересні 41-го йому 5-ть, його братові Гриші -13-ть.
Мишу разом з Грицем відсортували в групу підлітків. Як потім з'ясується – для дослідів. Їх мамі Берті, трирічній сестри Кларі і чотиримісячному брату Володі навіть такого, примарного шансу на виживання, ніхто не залишив.
Він довго курив біля відчиненого вікна, перш ніж знову почав говорити. Йому 80, і за шкідливу звичку він постійно вислуховує закиди від лікуючого лікаря. Але зараз лікар точно б промовчав.
У єрусалимському музеї катастрофи, відомому всьому світу як Яд Вашем, зовсім невелика експозиція, присвячена Бабиному Яру.
Не існує і точної цифри убитих. Сліди злочину намагалися приховати і самі нацисти. А повінь на початку 60-х остаточно розмила 25-метровий яр. Прорвало дамбу: селевий потік зносив будівлі, людей і... кістки жертв Бабиного Яру.
Над яром розстрілювали не лише євреїв, а й циган, військовополонених, підпільників, і навіть хворих. Але за радянських часів про це замовчували.
Загальна кількість жертв Бабиного Яру, за оцінками Володимира В'ятровича, 90-100 тисяч. Є підрахунок і катам: айнзатцгруп СС, звичайної німецької поліції і допоміжни загонів з місцевих і полонених.
Один з поліцаїв і вбив сім'ю Михайла Сідько. Зате інший, який охороняв пацанів на сортувальному майданчику, по суті, врятував життя.
Ця людина потім по дітях відкрила вогонь. Кількох вбила. Але інші втекли.
Ми з Михайлом Петровичем зустрілися в Бет-Шемеші, передмісті Єрусалима. Сюди разом з сім'єю він поїхав в 2000-му. І до свого переїзду в Ізраїль, нікому в Україні не розповідав ні про те, що бачив у Бабиному Яру, ні про свою єврейську маму.
Валентині Семенівні він зізнався лише років через п'ять. А на мій багато разів поставлене запитання, чого ж він боявся вже в мирному Києві, Михайло Петрович в кінці кінців відповів.
Мовчали всі роки і Софія Кіндратівна з Галею. Ці дві українські жінки мама і дочка – ховали у себе братів, які дивом врятувалися.
Сьогодні в Яд Вашемі – ціла алея праведників світу. Спочатку в їх честь висаджували дерева. Але місця для всіх виявилося мало. Тому потім просто встановили стели. Для кожної країни – свою. На українській – серед довгого списку ми ледве знайшли імена рятівниць Михайла і Грицька.
Софія Кіндратівна до звання – праведник світу- не дожила. Нагороду вручили Галі. Тихо і без пафосу.
Галині Єлизарівні 90. Навесні вона поховала чоловіка. І зовсім злягла. Це інтерв'ю далося їй з великими труднощами. Як і спогади про роки окупації.
Галі на початку війни було 17. Але ніяких спогадів, властивих дівчині в цьому віці, пам'ять не зберегла. Тоді, каже Галина Єлизарівна, була тільки одна мрія.
Вони вижили. Але присягнулися один одному мовчати.
Забувати довелося багато. І концтабір, і спецлабораторію, де Міші спеціально відморозили ноги, щоб потім відчувати ефективність нових ліків від обморожень. Німецькі лікарі тоді прийшли до висновку – кров однієї дитини прекрасно відновлює шкірні покриви іншої.
Піддослідним він став після того, як двірничка Лушка донесла про єврейських дітей в підвалі. Персонаж цікавий. Були Ради – на мешканців доповідала в НКВД, прийшли німці – понесла все в Гестапо. Лушку потім втопили народні месники, які залишилися невідомими.
Зараз Михайло Сідько очолює в Бет Шемеші Союз тих, хто пережили нацизм. По Україні нудьгує, але його тепер мало що пов'язує з колись рідною країною. Перед репатріацією у нього забрали український паспорт і позбавили пенсії. Ну і що, що він тут 43 роки відпрацював. В офіційних інстанціях сказали – не належить. Тепер допомога йому платять ізраїльтяни і... німці.
Але найголовнішою перевагою нової батьківщини він жартома називає теплий клімат.
Цю та інші новини ви можете подивитися у випуску інформаційної програми "Події тижня" на каналі "Україна".