- Мурал як вид мистецтва виник в теплих країнах, і я так розумію, зима - не кращій час працювати з рідкою фарбою?

- Приблизно 100 років тому нам вже пощастило з муралами, але потім через радянську владу це зникло. Мурал мав бути ознакою нового часу, змін. Мурали з'явилися в Мексиці та паралельно в Україні. Проте в Україні художників розстріляли, а з Мексіки їх запрошували в Штати малювати. Часто їх роботи замальовували вже на наступний день, адже мексиканці в ті часи нерідко малювали портрети Леніна.

Муралізм мав народитися в Україні, але в Україні він свого часу помер. Він мав стати культурним явищем, як кіно. Але до нас він дійшов як луна від того, що дісталось іншим.

В зимну пору, звичайно, важко малювати, проте на те були певні інші причини.

- "Крути" - третя ваша історична робота в Києві. До неї був портрет Грушевського, потім портрет Петлюри. В чому специфіка роботи з історичною тематикою?

- Цієї тематики намагаються не торкатись, вважають це звичайною хронографією, позбавленою жодних цікавих речей. Але мені здається, що соціальні зрушення мають бути відображені в публічному просторі, щоб люди бачили, за що колись боролися і що відбувалося.

Мене дуже обурила ситуація, яка трапилася в Києві кілька років тому. Був фестиваль, приїхав дуже відомий художник Гвідо Ван Хельтен, він намалював дівчину з обкладинки журналу про українське в'язання 1960-х років, ЗМІ взяли "на щити" цю новину і сказали, що це - Леся Українка. А це була звичайна фотокартка 60-х років. Це просто українка, а те, що це Леся - придумав медіапростір. Коли йому про це повідомили, йому було все одно.

Тоді я задумався, що про нас сьогоднішніх взагалі немає історій. Ми чомусь боїмося про себе розказувати.

- Сьогодні багато історій, пов'язаних, наприклад, з Майданом.

- Але чи багато стінописів присвячено Майдану? - Їх немає. Відзначили 100 років Української революції, і про які заходи ви чули з вшанування Грушевського?

- Є мурал, присвячений Грушевському.

- Я його створив. Тоді це мене й обурило. Було 100 років визвольної боротьби в Україні, 150 років Грушевському. Я кажу - давайте хоч щось зробимо? Вирішили намалювати портрет Грушевського. Знайшли в архівах рідкісне його фото. Сьогодні воно часто ходить в інтернеті, але тоді ми знайшли його вперше.

Немає історій. А їх повинні розповідати ми, а не австралійці про нас. У нас гарне художнє підґрунтя, у нас багато інституцій, а нам розповідають люди, як треба малювати в публічному просторі. Ми бачимо проблему, що нема кому розповідати, традиції знищені Радянським союзом. Натомість у Радянському союзі зробили монументалізм, але про Україну там нічого немає. Тому доводиться розповідати ці історії наново.

- Інститут Нацпамяті нещодавно створив виставку "Українська революції 1917-1921". Представники інституту вказували, що таким чином вони намагаються зробити історію доступнішою, ближчою до звичайного українця, а не лише для експертних кіл. Чи виконують мурали таку функцію?

- Звичайно, такі роботи повинні у публічних місцях розповідати про історію. Немає чого стидатись. Наразі у нас всплеск цікавості власною історією, дуже багато ініціатив з цим пов'язаних. Десять років тому я навіть не уявляв, що такий об'єм інформації може бути доступним. Тоді цим займалися люди, чия робота пов'язана з архівами, бібліотечною справою. Звичайно, що коли інформація стає доступною, це дуже класно.

Дуже яскрава ілюстрація була у мене з Кузьмою Скрябиним, якого ми намалювали у Харкові. Я не очікував такого скандалу. Виявляється, ми боїмося власної історії, боїмося показувати портрети Кузьми. Я мав навіть конфлікт з директором Харківської філармонії з цього приводу.

- Ви створювали мурали в різних містах України. Чи однакове ставлення до вашої творчості?

- Дуже різне. Я хотів у Маріуполі намалювати Стуса і виявилось, що в мене немає такої можливості. Міська адміністрація просто сказала на це: "Давайте щось веселе и про життя". Для них дівчинка, яка обіймає ведмедика - доречніше, ніж портрет Стуса.

Чому з'явився у Харкові портрет Тараса Шевченка, який намалювали у 2014 році? Ситуація тоді була критична - ніхто не хотів у нашому місті сепаратизму. у сусідній Луганській області з'явилась так звана "ЛНР". Хотілося розповісти просту історію, що Харків - це Україна. Уявляєте, після 20 років незалежності, нам знову треба було це робити. Адже символічно, що лінія розмежування чітко пройшла між Слобожанщиною і Донбасом, адже Слобожанщина завжди була українською, а Донбас формувався трохи пізніше, як явище імперського періоду.

У Києві приходиться розповідати історії про наші славні вчинки, героїчні вчинки. Чому саме Крути? Тому що у Харкові так само з'явився проект про Крутян. Але і якість виконання, і задумка, і те, який посил був там закладений - мені не дуже сподобався. Звичайно, мені хотілося розповісти свою історію, показати, як це може виглядати.

- Стикався з думкою, наче мистецтво муралів може розвиватись або у бідних країнах, де у митців це єдина можливість заявити про себе, або у багатих, де у суспільства є гроші оплатити таке мистетство. Як в Україні може розвиватись ситуація?

- У Мексиці була дуже цікава штука: адмінресурс був зацікавлений в людях, які створювали, як це називалося, "нове мистецтво". І воно було дійсно нове, адже у такому форматі ніхто не малював. У нас в ті часи була схожа ситуація - було певне соціальне замовлення. Проте коли у Радянському союзі був взятий курс на соцреалізм, сказали, що все це - "панські забаганки". Наприклад, школа Бойчука пропонувала зробити своєрідний "неовізантизм", взяти за основу іконографію, але потім стало зрозуміло, що ікона і радянське мистецтво знаходяться у дисонансі, потім стало зрозуміло що у дисонанс входить і візантійська традиція. Потім вони подумали і повернулись до класицизму.

Як в Україні це буде розвиватись я не знаю. Сьогодні у нас трошки анархія, і трошки дефіцитний бюджет України. Я не впевнений, що соціальне замовлення має місце. Я бачу як це виглядає у Дніпрі - мені пропонували там працювати, але я зрозумів, що на фінальній стадії мені вже кажуть, що і як робити, яке дерево малювати, як мають висіти качелі і хто на них має сидіти. На виході - у місті з'являється мурал, де хлопець з пакетом з супермаркету дивиться на Ейфелеву вежу. Таке враження, що це гастарбайтер приїхав працювати. Таке в нас муралістичне мистецтво є на фініші.

Це цікаве питання, але як безпосередньому учаснику цього процессу, мені важко сказати що буде; але цікаво буде подивитись, що вийде.

Набаго цікавіше брати участь у Worldwide-процесах. Малювати в інших країнах, представляти Україну. Це цікавіше, адже в Європі, США і Китаї все набагато сильніше комерціалізоване, але є розуміння, що твоя уява, фантазія, бачення, будуть комусь цікавими. В Україні, я вважаю, будуть з'являтись певні течії, до цього процесу долучаться заклади освіти. Адже сьогодні немає людей, які цьому вчать. В Харкові є спеціалісти монументального мистецтва, але вони займаються станковим живописом на держзамовлення. Раніше кадри, яких випускали такі кафедри, були необхідні для створення величезних панно, мозаїк. Цей напрямок різко обірвався разом зі зникненням доби соціалізму

- Хто має охороняти мурали, які з'являються у містах?

- У нас є декілька робіт, які ми трошки реставрували. Вони були пошкоджені через людський фактор, і ми виконали певні роботи для того, щоб згодом ці роботи не страждали від вандалізму, погодних явищ. Якщо це, наприклад, фестиваль у Києві, після якого з'являються безліч муралів - певна відповідальність має бути на організаторах. Я навіть не уявляю, як подібну роботу можна передати на баланс міста. Просто сказати комунальникам: "Ось займайтесь"? Ну, в них є коричнева і зелена фарба, що вони зроблять з муралом? Нічого. Необхідна і техніка, і спеціалісти, які знають, що робити. Якщо мурал замовляє держава, вона має опікуватись ним. Якщо це приватна ініціатива - все лежить на тих, хто її заснував.

- Чи переживаєте ви, що на одній з ваших робит з'явиться утеплювач чи кондиціонер?

- Дехто ображається. Але якщо ця робота зроблена без підґрунтя, без попередньої домовленості з мешканцями, якщо зробили і поставили перед фактом - не слід ображатись, що там з'являються якісь речі.

Наприклад, в Полтаві я бачив, як половину муралу утеплили. Ходять, плюються, але ж треба було спочатку утеплити, вказати місця, де можна встановлювати кондиціонери. В Краматорську ми малювали великий мурал, спочатку все було утеплено, потім попереджено, що кондиціонери треба встановлювати з іншого боку. Вже другий рік все добре. Це - ідеальний приклад якісної, плідної співпраці. Так само вийшло в Покрові - будівля на балансі міста, тому там знали, до кого звернутись и що робити. У великому місті це зробити набагато важче.

- Бувають конфлікті з місцевими? Як люди реагують на те, що будинок перетворюється на витвір мистецтва?

- Це відносно довгий процес, від тижня до місяця. Треба бути глухим, сліпим та не вставати з ліжка, аби не знати, що в тебе на будинку малюють. І у будь-якому разі весь фідбек отримує безпосередній виконавець, автор, а не замовник. В нас дуже мало негативу. Зазвичай, люди дізнаються, що буде намальовано, і проблем немає.

Була цікава ситуація з Симоном Петлюрою. Виявилось, що в Києві чимало людей, які начитались "Молодої Гвардії" і знають про події, які відбувалися в Україні, через твір Фадєєва. Вони приходять і переказують книгу. Це трошки смішно виглядало, навіть виходячи з того, що сьогодні є, як мінімум, Вікіпедія. Тим не менш, портрету вже рік, він всіх влаштовує.

- Як споглядач, я умовно поділив би мурали на три групи: історичні, портретні та абстрактні. Чи можна вважати подібний поділ вірним?

- В нас трошки по-іншому. Художники оцінюють, що сьогодні популярне. До прикладу - коли з'явилась тріангуляція (тренд на використання тріангуляції - складання зображень з безлічі трикутників - Ред.), почали з'являтись роботи, пов'язані з трикутниками, де через абстракції можна побачити певні образи. З'явились роботи Кєнора Мартінеса і великі абстрактні речі.

Що буде з'являтись - важко сказати. До нас доходить луна. Ми не задаємо тренд, ми використовуємо те, що вже впізнане.

- Які теми, сюжети, образи популярні на заході?

- Там ситуація простіше. Тебе запрошують, якщо впізнають за якимись роботами. Ти просто кажеш, що ти хочеш намалювати, і вони погоджуються. В більшості випадків замовник не втручається в процес, як правило, погоджуючись з ідеями художника.

В мене було чотири роботи в Пакистані, і я малював там все, що мені хотілося, претензій до замовників в мене не було.

- Яку роботу можете назвати знаковою?

В мене є серія птахів, яку я зробив в Харкові, і я її продовжую в різних країнах світу - Філіппіни, Пакистан, В'єтнам, і так далі. Я за фахом біолог, і мені дуже імпонують такі теми.

- Біолог - ваша основна освіта. Чи відчувається брак художньої освіти?

- Я не займаюсь класичним живописом, тому мені не потрібна класична художня освіта. У мене немає галерейних виставок. Суттєва складова моєї творчості - робота з супер великим форматом. Деякі освітні речі я опанував сам, дещо наздогнав.

- Не здавалося занадто амбітною ціллю - без художньої освіти робити великі картини?

Коли я почав про це замислюватися, меня до рук потрапили спомини про художника Бойчука. Принцип Бойчука був дуже простий - він навмисне підбирав до себе в майстерню людей, які не мали спеціальної освіти, адже йому вважалося, що вони будуть працювати інтуїтивно. Він вимагав від них не класичного малюнку, а розуміння процесу, в який занурювалась майстерня.

Мексиканський досвід также каже, що не обов'язково мати класичну освіту, щоб робити революційні речі.

- На історичні теми, які ви підіймаєте в роботах, до 2014 року було умовне "табу"

- У нас є досі табуйовані теми. Наприклад, ОУН УПА. У нас лише проспекти їх ім'ями називають. У нас є певний острах, ми боїмося про себе розповідати.

Центральна фігура муралу "Крути" - полковник УСС (Українські січові стрільці - Ред.), який потім був в УПА. Під час Другої світової він займався вишколом молоді в УПА. Серед муралів нема портретів Шухевича. Є уявлення, що якщо намалювати певні речі, то кар'єра художника закінчиться. Так само, якщо художник намалює речі, фізіологічно неприйнятні для спогляду, йому скажуть "їдь до Швеції". І насправді така ситуація була, Спартак Хачанов зробив виставку, через яку йому довелося поїхати до Швеції. Людину почали переслідувати через нестандартне мислення. До речі Швеція свого часу депортувала художника Тома Финланда. Але потім він повернувся, став національним героєм, брендом Швеції, з його портретом робили марки.

У нас це нереально. У нас дуже багато табуйованих речей, але це і не добре, і не погано, просто такий час, і це диво, що ми можемо сьогодні хоча-б малювати Скоропадського. Уявляєте, що було б, якби мурал з Петлюрою з'явився у 2010-му? Мені здається, що треба почекати певний час. У нас знайомлення зі світовим мистецтвом відбувається дуже швидко і не до всього ми можемо звикнути.

Навіть в Штатах деяких тем досі не можна торкатись. Були випадки, коли люди приїжджали, малювали певні речі, і їх зафарбовували. Диво, наприклад, що мені дозволили в Пакистані малювати обличчя людей.

- Чи є мурали в Києві, на які дивитись відверто неприємно?

- Звичайно. Це може бути пов'язано з замовником, який просто диктував свою волю, і художником, який просто хотів заробити гроші. Це нормальна практика.

Мені сподобалася ініціатива, коли у Київ приїжджали автори, які показували, як треба робити. В той час в Києві було багато комерційних робіт у публічному просторі. Та робота, яка передувала Грушевському - це була "ізбушка", в яку "втикався" аїст. Я вважаю плюсом у свою карму, що цей мурал завдяки появі Грушевського зник.

Таких прикладів багато. Поганих муралів чимало у Європі. Адже з одного боку це мистецтво, з іншого - ремесло.

- У кожному місті є райони, які вочевидь можна назвати занедбані. Могли б ви назвати місця в Києві, які стали б кращими у разі появи там муралів?

- Мурали - це не панацея. Панацея - це планування простору. Датський філософ-урбаніст Ян Гєйл вказував, що треба переосмислювати місце, де ти живеш, і робити його комфортнішим. Якщо це може зробити мурал - треба його робити. У Бразилії в свій час зробили нетрі кольоровими, і кількість злочинів в них зменшилася.

Часом треба все лише пофарбувати, чи привести до ладу. Місцями мурали, які зроблені, здаються зайвими, як, наприклад дельфін над Дніпром. Адже у Дніпрі немає дельфінів.

Треба бути дуже обережним у цьому напрямку. Має бути злагоджена робота адміністрації, яка бере роботу на баланс, архітектора і команди.

Все вже побудовано, і ми маємо щось з цим роботи - з кондиціонерами, "царь-балконами", надбудовами і перебудовами. Те, як у нас з лайна та палок будують триповерхові балкони, - неприпустима ситуація, наприклад, для Копенгагену. У нас поки що тут "Дикий схід".

Через податки, через відсутність корупції "причесуються" місця, де люди живуть, і вони стають кращими. Мурали можуть цьому догодити. Позитивний приклад - Чернівці. Там зробили портрет Миколайчука. Спочатку прибрали ланшафт, зробили локацію, і вже потім - мурал. В купі це виглядає дуже класно. У деяких випадках мурал - це подорожник, який прикладають до рани замість того, аби її лікувати.