Захоплений Донецьк: запитання і відповіді, частина 2

Після першої частини матеріалу про ситуацію на Донбасі ми продовжуємо розповідь про життя людей в окупації, які погодилися відповісти на запитання своїх співвітчизників з мирних територій України, що найчастіше задаються.

- Як почуваються проукраїнськи налаштовані жителі в умовах окупації?

- Так само, як і проросійськи налаштовані – погано. Тільки причини різні: у перших відняли нормальне життя, роботу, країну, майбутнє, у других "русскій мір" виявився не таким вже дивним, як обіцяли їм 2014 року. За чотири роки багато хто змінили коло спілкування і зараз насилу можуть знайти спільну мову з представниками протилежного табору. У колективах проукраїнці особливо свою політичну точку зору не виражають – життя дорожче. Хіба мало кому в голову прийде "світла думка" поділитися почутим зі знайомим співробітником "МГБ ДНР". Тому зберігають видимість нейтралітету, ввічливо кажуть "Ми за мир" або вливаються до загального сонму ниючих – тільки щоб відчепилися. Вся чесність – вдома і для близьких друзів, з якими можна нормально поговорити. Тож всі "соцопитування", що проводяться в Донецьку, – фількина грамота, яка не має нічого спільного з реальними настроями і думками донеччан. Ніхто не скаже на телекамеру "Я, знаєте, за Україну і в труні бачив все ваше "днр".

Багато українських патріотів працюють на "удальонці", отримують зарплати на банківські картки, залишають чималі суми на підконтрольній території, закуповуючи там взуття, одяг, продукти. Ми їздимо на відпочинок, якщо дозволяють фінанси, деякі навіть користуються страховкою, беруть товар в кредити, купують квитки онлайн. Банки стали лояльнішими, до речі, останнім часом.

Правий був той, хто сказав, що одного разу Донбас стане найпроукраїнськішим регіоном України. Тут патріотизм вистражданий і загартований, він передається дітям, нехай і під грифом "секретно". Вони не кричать про це на кожному розі, вони все розуміють – але одного разу вони зможуть голосно заявити: "Я – донецький українець". Віримо в це.

- Чи правда, що вже росте покоління, втрачене для України?

- Давайте так: в Сумах, Херсоні, Полтаві чи Києві часом знаходяться такі сепаратисти, які Донецьку і не снилися. Чи можна назвати їх дітей втраченим поколінням? Ні, так само, як і наших. Все залежить від виховання і оточення. Можна жити в Україні, але любити при цьому Росію або СРСР. Приклади ми всі побачили з 2014 року. А можна навпаки. Так, з 2014 року народжувалися діти, які провели свої перші роки життя під обстрілами, яких годували сумішами і кашами з гуманітарної допомоги Фонду Ахметова, які не знають життя без комендантської години і блокпостів, і які наступного року підуть до школи. Вони не знають поки іншого життя, але тут вже справа батьків – пояснити, що можна жити інакше. І справа нашої держави – не огульно записувати всіх старих і малих до терористів і колаборантів, а спокійно донести до кожного думку: справжнє життя можливе тільки у вільній Україні, а не на окупованих територіях.

- Ви боїтеся обстрілів? Це страшно?

- Зараз почуття страху притупилося, тим більше обстріли перемістилися на околиці, основна маса донеччан чує їх рідко. Хоча якщо почитати зведення бойовиків, де вони пишуть, що нібито ЗСУ обстрілюють міста і села, там вже каменя на камені не повинно було залишитися... Страшно було в перші роки, коли ми не знали, що це так бабахає. Зараз, якщо десь особливо голосно щось бумкне, люди навіть не повернуть голови. Хоча раніше ми не замислюючись падали на землю. Причому навіть на мирних територіях – від звуків феєрверку або вихлопної труби автомобіля. Діти, звісно, важко відходили від такого шоку, багатьох доводилося водити до психологів. Але там і батькам допомога була потрібна, від них йшли хвилі жаху, які додавали дітям стресу.

Не можу сказати, що боюся обстрілів. Найстрашніше – вибухи гранат в житлових будинках або на подвір'ях. Бойовики живуть серед нас, вони приносять додому вибухівку, зброю. З п'яних очей можуть вистрілити або підірвати щось у себе на кухні – а дістанеться всьому будинку. Ніколи не знаєш, що у них на думці. Скільки таких випадків вже було, десятки... Нещодавно розповіли знайомі: в центрі міста в п'ятиповерхівці виявили склад боєприпасів. На третьому поверсі будинку, лежали на балконі. Пильні старенькі побачили і зателефонували до поліції. А що ще залишалося робити – злітати в повітря, якби господар алкогольну "білку" в черговий раз зловив?

- Як взагалі ставлення до бойовиків?

- Далеко не радісне, як було у деяких п'ять років тому. Уже закінчилися казки про місцевих "шахтарів-трактористів", які захищають російськомовних в Донецьку, вже все зрозуміли (навіть найтупіші), що шваль, яка приїхала (не вибачаюся за таке слово), тупо намагається заробити грошей, вбиваючи і грабуючи. Ми їх називаємо "орки", "п'ятнадцятитисячники", "оплаченці", є кілька непристойних прізвиськ. Вони неприємні навіть своїм цивільним "побратимам" за духом. Багато з них тут одружилися, обзавелися дітьми, однак дружини наполегливо їдуть до України оформляти свідоцтво про народження дитини. Почекай, рідна, а чому не до Росії? Ах, ти кричиш мені, що ви громадяни України? Згадали, треба ж! А як же ти їдеш до Маріуполя, там же хунта і всіх російськомовних вбивають? Ах, не вбивають і концтаборів немає... Але в Донецьку ти все одно розкажеш, як там погано.

- У Донецьку постійно нагадують, яка в Україні дорога комуналка...

- Чесно кажучи, вже не знаю, нікого, хто серйозно б це все сприймав. Всі вже хоч раз побували "за кордоном", поспілкувалися з людьми, які живуть там, дізналися слово "субсидія"... Приїхали до Донецька і з зарплати в 5000 рублів заплатили 1000 рублів комуналки – 20% від усіх доходів. При цьому будинки не ремонтуються, опалення не у всіх, вода теж, електрика стрибає в мережі. Скаржитися нікому і нікуди – "у нас війна і таке інше". Тож так, прямо "пощастило" нам з комуналкою.

- А як з розвитком економіки і промисловості?

- Слово "розвиток" підходить до окупації так само, як рибці бантик. Про який розвиток може йтися, якщо регіон був експортоорієнтованим, промисловість, переважно, – гірська, металургійна, машинобудівна, що вимагає постійних поставок сировини і продажу готової продукції на зовнішніх ринках. "Стирол" наказав довго жити, на ДМЗ нещодавно загасили останню піч, трубний завод в Харцизьку також закрили. У Донецьку працюють всього три або чотири шахти! Ні, якщо вважати розвитком роботу птахофабрик – тоді так, процвітаємо. Щоправда, не всім по кишені курочки-яєчка, пенсіонери з п'ятої ранку займають чергу до магазинів, де курку можна на 10 рублів дешевше купити... Але це дрібниці, головне – що всі по-російськи.

- У Донецьку взагалі немає українських телеканалів?

- Офіційно всі кабельні оператори та інтернет-провайдери їх відключили. Але місцеві, прости господи, телеканали постійно крутять українські новини зі своєю дурною інтерпретацією. Багато хто дивиться українські канали в інтернеті, тож всі в курсі, що, де і як. Але я знаю тих, хто орієнтується тільки на інтернет-ресурси, вважаючи за краще самостійно аналізувати інформацію, а не слухати її телевізійне трактування.

Нагадаємо, раніше сайт "Сегодня" розповідав про запустіння і безнадію передноворічного Донецька і опублікував фото окупованого міста.

Крім того, розповідалося, що нехтування правами і свобод стало буденністю в гетто під назвою "ДНР" і "ЛНР". "Скоро наколють нам номери на руки, як в концтаборах", – нарікають донеччани.