"Сумую за сином і чекаю, коли зможу повернутися на роботу". Історія шахтаря, пораненого російським снарядом

Артем Червоний вижив після жахливого обстрілу

Російське вторгнення в Україну скалічило життя та долі мільйонів українців. Серед них виявився і герой нашої історії Артем Червоний.

На аватарці в Артема Червоного – фото із сином. І у вайбері, і у фейсбуці. Пояснює через кашель, повільно вимовляючи слова: він – батько-одинак. Сам глядить сина майже від народження. А тепер Максимові вже вісім років. І вперше в житті така тривала розлука. Востаннє хлопчик бачив тата майже при смерті. На щастя, Артем вже одужує і сподівається побачити сина після перемоги.

.

Шахтар Артем Червоний був поранений на роботу, якій присвятив все життя.

Шахтар Артем Червоний був поранений на роботу, якій присвятив все життя.

Шахтар Артем Червоний був поранений на роботу, якій присвятив все життя.

1/3

Скільки разів Артему Червоному казали, що він народився в сорочці. І ще повторювали численні приказки, що підкреслюють його дивовижне, щасливе везіння. А він лише спізнився на автобус, який їхав на шахту Засядька 18 листопада 2007 року. Ці 20 хвилин урятували йому життя: вся його зміна загинула на найбільшій шахтній аварії за роки незалежної України. 106 людей, шахтарів та рятувальників, убив вибух метану.

Те, що у шахтарів відповідальна та часто ризикована робота, Артем знав добре. Його батько також був шахтарем. Та й сам Артем працював 11 років на шахтах. Він був і гірничим майстром, і командиром взводу ДВГРС (гірничим рятувальником). А останні 2,5 роки працював у ДТЕК ШУ "Першотравенське", начальником зміни виробничої служби. Його обов'язки – це узгодження роботи всієї шахти, перевірка безпеки людей та обладнання. Загалом – постійна пильність, щоб вчасно знайти та усунути будь-які небезпеки на шахті.

Стан небезпеки – звичайна справа для Артема. Вже 8 років, як за 60 кілометрів від рідного Покровська постріли та вибухи. Але у Покровську живуть батьки, на шахті – друзі. І шахта має працювати – від неї залежить світло та тепло для українців, і це усвідомлення завжди є у шахтарів, особливо у спадкових, як Артем Червоний.

"Думки виїхати кудись навіть не було. У мене тут робота, все життя. Та й ніколи не подумав би, що прилетить саме до нас", – міркує він.

Але прилетіло.

16 березня Артем вийшов на четверту зміну. Вона починається опівночі, отже, на зупинці автобуса, що везе на шахту, треба бути о 22:20. Автобус трохи спізнювався. Пасажири на зупинці – ще троє чоловіків – виглядали його. Щойно автобус показався, Артем ступив кілька кроків уперед.

Тріск, дивний шум, вибух. Обпалило груди, стало важко дихати. Сам кинувся назад до зупинки. Побачив на своїй куртці дірку на грудях.

Потім хтось розрізав його куртку, а хтось телефонував у швидку. Колеги донесли його до автобуса іншої шахти, що саме проїжджав. Той відвіз у Покровськ в лікарню. Вперше в житті Артему, який завжди рятував інших, була потрібна допомога самому.

"Мене одразу поклали на ноші. ШВЛ, крапельниця. Лікар молодий, але дуже уважний, одразу сказав так: це 50 на 50, чи доживе він до ранку", – згадує Артем.

Виявилось, російські військові скинули касетну бомбу. Те, що ніхто не загинув, – ще одне диво. Але осколки потрапили в легені та бронхи Артема. Наступні тижні йому кілька разів пробивали легені, викачували рідину. Лікарі та медсестри майже не відходили від пораненого: Артем упевнений, що вижив завдяки їхній турботі.

Спочатку я навіть не говорив. Лише листувався. Колеги багато писали, турбувалися", – каже Артем.

Але улюблений Покровськ таки довелося залишити. Після виписки Артему треба було лікуватися у торакального хірурга – фахівця з легень. Такі лікарі є у Дніпрі, куди зараз переїхав Артем.

"Сумую за сином дуже. Коли мене поранило, довелося відправити його за кордон разом з матір'ю. Мені мої батьки завжди дуже допомагали, але я їх примусив виїхати на Західну Україну", – пояснює він.

Видужувати ще довго: Артем тільки почав потихеньку говорити та повільно підніматися сходами. П'ятий поверх поки що доводиться долати, як Говерлу. Один з осколків російської бомби так і залишиться в ньому назавжди. Хірурги сказали: надто складно виймати, але можна жити і так, зі шматочком металу всередині.

У ШУ "Першотравенське" Артем, звісно, збирається повернутися. Це ж більше ніж робота – це його фронт.

"Більшість наших хлопців і не думають нікуди їхати. Шахта ж не може зупинитися: в Україні потрібне вугілля, світло, тепло", – каже Артем.

Справді, і вугілля, і світло, і тепло дуже потрібні. Все це можуть забезпечити такі люди, як Артем Червоний та його колеги – шахтарі України. І не варто сумніватися, що на них у цьому можна повністю покластися.