Старовіри в Україні: життя без газу і світла, зате по 14 дітей в родині

Вони не підключають свої будинки до електрики і газу. Намагаються не користуватися ніякими благами цивілізації. Але це не заважає їм заводити по 14 дітей і бути щасливими. Незвичайна громада живе в Тернопільській області.

- Повернете направо і там за магазином побачите дерев'яні паркани. У них вони тільки з дерева, – пояснює, як знайти незвичайну громаду, місцевий житель Космирин.

Їх називають по-різному: і старовірами, і українськими амішами, і картузниками. Останнє – через те, що вони постійно ходять в кепках.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

У такому ж головному уборі, біля свого двору, огородженого дерев'яним парканом, ходить Василь. На віях, обличчі і одязі у нього дерев'яна стружка. Чоловік зайнятий роботою, робить меблі.

- Це моя столярка, я її побудував своїми руками, – Василь заводить до приміщення. Посередині стоїть величезний деревообробний верстат. – Сам собі зробив. У мене дуже багато дітей. Щороку їх потрібно одружити; оббудовувати, робити меблі до будинку – столи, ліжка, шафи, вікна, двері.

Будинки картузників пофарбовані в блакитний колір. Вікна та двері дерев'яні. Газ, електрика, а тим більше інтернет не підключають. Якщо житло купують у так званих світських односельчан, все це необхідно відключити. Всередині будинку стіни, підлога і стеля обмазані глиною і пофарбовані в той же блакитний колір. Все дуже просте, але виглядає дуже охайно.

Василь тим часом продовжує роботу. З одного боку приміщення складені дошки, з іншого – каркаси вже майже готових шаф. Чоловік запускає верстат.

- Техніка працює без електроенергії, – акцентує Василь. У столярні із страшним гулом починається робота. Чоловік пропускає через різаки дошку. – Ось тепер у нас є фельц, – оброблена дошка стане елементом майбутнього ліжка, пояснює Василь.

Робота триває. За вікном видно коня. Вона чомусь ходить по колу. Невже всі ці механізми великого верстата рухає саме вона. Картузнік підтверджує і розповідає принцип роботи верстата.

- Бог створив коня, аби він служив людині. Конячка ходить по колу, і робить роботу, – продовжує Василь. – Я постелив гуму, щоб їй було зручніше ходити.

Картузник виходить на вулицю і показує тварину, яку називає Юля:

- Вона дуже гарна, тому що допомагає нам прожити, заробляє на шматок хліба. Вона крутить верстат, робить меблі. Навесні допомагатиме садити картоплю.

Кінські сили до верстата Василь підключив за допомогою автомобільних деталей. По колу кінь крутить міст від автомобіля ГАЗ-53.

- Там внизу в ямі я встановив кардан. Ось у мене важіль, який перемикає передачі, – пояснює Василь. – На верстат я можу дати будь-яку передачу. Різати – нижче, – стругати – вище... Дає до восьми тисяч обертів на хвилину, тоді як заводський фрезер видає шість. Люди жили до нас багато тисяч років, і електрики не було, – каже картузник.

Християнська громада в цих краях з'явилася ще 1927 року. Своїм пророком називають Івана Деркача, який тут жив і проповідував. Це він заповідав, що його послідовники не повинні користуватися жодними благами цивілізації. Василь – родич Івана Деркача.

- На іншій вулиці між нами жив чоловік. Ми його називаємо пророком. Тому що все, що він говорив, все виконувалося. Він нас навчив такого життя, – пояснює картузник. – То моєї бабусі рідний брат. Я з ним виріс на одному подвір'ї. Він нікому в житті в селі не зробив нічого поганого. Кривого слова не сказав. Прожив 82 роки. Уже дев'ять років минуло, як він помер.

А пророк громади також заповідав, щоб дітей мали стільки, скільки Бог дає.

В цей час на шкільному дворі зміна. Сільська кошмиринська школа просто по швах тріщить. Щороку до першого класу йде все більше і більше діток.

- Народжуваність з кожним роком все більше і більше, – пояснює директор школи Володимир Кривулич. – З'являється більше молодих родин та більше народжується дітей.

Щоб дати можливість всім дітям вчиться, учні займаються в дві зміни. Наприклад, 2017 року в Космирині з'явилися на світ 56 немовлят, а померло 10 місцевих жителів. Чистий приріст населення – 46 осіб. Всього в селі живуть майже 1300 осіб.

- У нас 14 дітей, – хвалиться Василь. Він заходить до будинку, де в цей час його дружина готує їжу.

- Скільки у нас вже онуків, – запитує у дружини картузник. – 31. – Це ти і Василя порахувала? – Тоді 32, – посміхається жінка. – 32 внука!

Плита, на якій готується їжа, – на дровах.

- Ви спеціально не користуєтеся газом? – Так, тому що ми не хочемо, – відповідає Василь.

На плиті стоїть гора каструль. Їжі потрібно готувати дуже багато. Особливо, коли всі діти і внуки одночасно прийдуть в гості.

- Як всі прийдуть, то повний двір, – сміється дружина Василя Надія і підкидає дрова. – Я варю десять літрів борщу.

Без благ. Всі меблі картузники роблять тільки вручну, а їжу готують виключно на дровах. Фото: А. Кузаков

- А ще напече хліба, зварить холодець, плов. Багато всього, – додає Василь.

Обіпрати всіх – теж вручну. Влітку жінки картузники влаштовують велике прання на березі Дністра. Взимку стирають вдома на дерев'яних дошках.

- Ось вона, пральна машина, – Василь показує дошку, яку сам змайстрував. – Дівчата перуть на ній. У селі діти більше брудняться, ніж в місті. Більше потрібно прати.

Проте, всі члени громади чисті і охайні. Одяг барвистий. Жінки в кольорових хустках. Чому картузникам їх пророк заповідав ходити в головних уборах – пояснює Василь.

- Якщо я кепку скину, причешусь модно, мене тягнутиме до бару або до якогось іншого закладу, – посміхається картузник. – А якщо я простенько підстригся, причесався, кепкою голову прикрив, і я йду собі містом, але я вже не такий як усі. Я вже не такий гордий. Ось тому він нас і вчив, щоб ми ходили в кепках, щоб не були такими пихатими.

Це саме можна сказати і до жінок.

- Жінка, коли волосся розплете, красиво напудриться, причепуриться, до неї інший хлопець липнути почне, – сміється Василь. – І вона вже почне хотіти чогось іншого. А так зав'яже хустинку, і вона вже знатиме, що має свого одного чоловіка.

- Я тільки видивлявся, де є красиві дівчата, тому що любив дуже красивих, ось таку Надію Степанівну і знайшов в сусідньому селі, – посміхається Василь і розповідає, як познайомився з дружиною. – Жила вона біля дороги, а я кожен день їздив на роботу і дивився у вікно

Перш ніж створити родину в громаді, молоді люди не зустрічаються. Наречений відразу йде до батьків вподобаної дівчини.

- Один раз подивився, другий, третій... Ось і сказав батькові, що візьміть її з сусіднього села. А батько взяв і привів, – продовжує родинну історію картузник.

Весілля не гуляють – це вважається марнотратним.

- Ось і залишилася вона у нас. Живемо вже 32 роки. Розлучатися не збираємося. Немає у нас такої традиції, – каже голова родини.

До дітей у картузників особливе ставлення, тому і заводять їх таку величезну кількість. – Я вам скажу, що люди радіють дорогим машинам, будинкам, тому, що тимчасове. А ми радіємо своїм дітям. Тому що це наші спадок і спадщина, – каже картузник. В цей час до Василя під'їжджає односельчанин на возі з конем.

- Кінь простіше, ніж машина, і ми намагаємося простіше жити, – пояснює сусід.

Тим часом дружина Надія закінчує готувати їжу. Діти несуть воду помити руки. Набирають її на вулиці. Василь читає молитву, і родина збирається за столом.