Україна завжди мала гідних синів і дочок, які з честю представляли свою Батьківщину далеко за її межами.
Музей культурної спадщини, експозиція якого розташована в старовинній садибі кінця ХVІІІ ст. на Печерську, розповідає про життя та творчість як загальновідомих, так і меш знаних, проте не менш талановитих українців, котрі з різних причин змушені були покинути свою рідну землю (переважно в роки Другої світової війни), але ніколи про неї не забували.
Представляємо Вам ТОП-5 українських емігрантів, творчість яких демонструє постійна експозиція Музею культурної спадщини і завдяки яким Україна стала відомою на весь світ.
ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ КРИЧЕВСЬКИЙ (1873-1952)
Архітектор, художник, театральний декоратор, колекціонер – і все це про одну людину, безмежно талановитого мистця – Василя Григоровича Кричевського. Починав він свою творчу кар’єру в рідному Харкові саме як архітектор (під керівництвом Сергія Загоскіна), а далі зумів проявити себе у різних жанрах мистецтва.
1917 року разом зі своїм братом Федором та кількома іншими представниками культурно-мистецької еліти поч. ХХ ст. він заснував Українську Академію Мистецтв, ставши її першим ректором. Цьому всебічно обдарованому художникові судилося стати засновником українського національного модерну, адже саме він у 1903-1908 роках спроектував Будинок Полтавського земства, де зумів поєднати риси світового стилю модерн та українських народних традицій. Мало хто знає, що Василь Григорович – автор Державного герба України. Також свого часу він створив проекти державних печаток і паперових банкнот для уряду УНР (Української Народної Республіки). Поміж іншого, у 1920-х роках він працював на українських кіностудіях над оформленням кількох фільмів: "Тарас Шевченко", "Звенигора" та ін., а в 1930-х роках – над створенням першої в Україні кольорової кінострічки "Сорочинський ярмарок". Будучи затятим колекціонером, художник зберігав свою збірку українських ужиткових виробів (килимів, горщиків тощо) на другому поверсі будинку свого друга Михайла Грушевського. Проте на початку 1918 року під час наступальної операції військ Микити Муравйова на Київ (артилерійських обстрілів) будинок згорів, а разом із ним, на жаль, – і колекція Василя Григоровича.
Друга світова війна застала мистця у досить поважному віці: йому було вже далеко за шістдесят. Художник змушений був прийняти нелегке для себе й родини рішення: 1943 року вони емігрували. Довгий час він жив у Венесуелі, де продовжував писати картини, по пам’яті зображуючи українські пейзажі, а також допомагав молодим українським художникам-емігрантам організовувати виставки. Похований же Василь Григорович на українському цвинтарі Св. Андрія в місті Бавнд-Брук (штат Нью-Йорк, США).
СЕРЖ ЛИФАР (1905-1986)
Сергій Лифар, як його насправді називали в рідному Києві, — всесвітньовідомий танцівник, хореограф і балетмейстер — з дитинства захоплювався мистецтвом. Ще будучи маленьким хлопчиком, він відвідував клас фортепіано при Київській консерваторії, а також співав у хорі Софійського собору. Ази хореографії Сергій вивчав у Броніслави Ніжинської – відомого хореографа, що мала власну студію на розі вулиць Хрещатик і Лютеранської. Але з навчанням майбутнього балетмейстера у цій студії пов’язана цікава історія. Броніслава Ніжинська не побачила таланту й балетних здібностей у маленького Сергія і сказала, що з нього нічого не вийде, проте, як бачимо, дуже помилилася.
Юний Лифар у 1923 році покидає Київ та через Польщу емігрує до Франції. Там він спочатку виступає з відомою трупою "Руських сезонів" Сергія Дягілєва. За його ж порадою їде відшліфовувати свою майстерність до Італії, де навчається у відомого балетного педагога Енріке Чекетті. Після смерті Дягілєва Серж Лифар потрапляє до "Гранд Опера", де згодом завдяки своїй наполегливій праці, проявленій під час постановки балету "Творіння Прометея", стає головним балетмейстером.
Про неймовірний талант Сержа свідчать такі факти: за своє життя мистець поставив понад двісті балетів, у 1940-х роках заснував Інститут Хореографії в Парижі, у 1950-х роках вів курс теорії та історії танцю в Сорбонні. Але попри свою шалену популярність мистець ніколи не забував, звідки він родом, адже навіть на прохання самого президента Франції Шарля де Голля змінити громадянство на французьке Серж Лифар відмовив, сказавши, що назавжди залишиться киянином. Саме так зазначено і на його надгробку на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа (Франція), де мистець похований.
ОЛЕКСАНДР КОШИЦЬ (1875-1944)
Великий український хоровий диригент Олександр Кошиць, котрому свого часу як нікому іншому вдалося прославити Україну далеко за її межами, мав стати священиком, як і його батько, проте доля дозволила йому порушити сімейні традиції й розкрити свій істинний талант у музиці.
Так, після проголошення Української Народної Республіки, Симон Петлюра, головний отаман армії УНР, у січні 1919 року запросив до себе Олександра Кошиця й наказав створити капелу, підготувати для неї програму й негайно відправлятися в турне за кордон, аби світ більше дізнався про Україну та її багату культуру. Завдання було виконано якнайшвидше. Протягом 1919-1926 років Українська Республіканська Капела під орудою Олександра Кошиця дала майже тисячу концертів у різних куточках світу: їм вдалося побувати в Австрії, Швейцарії, Бельгії, Голландії, США, Канаді, Мексиці, Бразилії – і це далеко не повний список країн, котрі почули українську пісню. Але найголовніше те, що відгуки іноземної преси були напрочуд схвальними: "Український хор закінчив у нас свої гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг своєї поважної мети, а й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше — незвичайну досконалість співу" ("Lavehir", 25 січня 1921 року (Париж, Франція).
Після приходу до влади більшовиків Олександрові Кошицю та більшості учасників його капели довелося емігрувати. 1926 року відомий український диригент переїхав до штату Нью-Йорк, США, де виховував нові покоління диригентів, час від часу навідуючись і до Канади, де й був похований.
ЛЮДМИЛА МОРОЗОВА (1907-1997)
Українська художниця-емігрантка Людмила Морозова була однією з найталановитіших учениць Федора Кричевського, професора тодішнього Київського художнього інституту, брата вищезгадуваного нами Василя Кричевського. Про повагу вчителя до учениці свідчить той факт, що Федір Григорович свого часу написав її портрет, доля якого склалася вельми невтішно: у повоєнні роки жодна з мистецьких установ України не захотіла взяти картину на баланс, тож її викупила Третяковська галерея в Москві.
Людмила Морозова вирізнялася серед студентів своєю ерудованістю та вихованістю. Мисткиня дуже любила рідний Київ. Вона брала участь у дослідженнях Михайлівського Золотоверхого собору, а його знесення сприйняла як особисту драму, адже до останнього виступала проти руйнації цієї архітектурної пам’ятки. Художниця вивчала стародавню архітектуру під керівництвом професора І. Моргілевського. На його ж запрошення Людмила поїхала в складі етнографічної експедиції на Північний Кавказ, ставши першою жінкою-європейкою, котра відвідала й замалювала краєвиди тієї місцини.
У роки Другої світової війни в 1943 році вона покидає окупований Київ і через Львів потрапляє до Ді-Пі таборів (від англ. "displaced persons" – "переміщені особи") у Німеччині, а далі у 1952 році остаточно емігрує до США. Там мисткиня продовжує писати картини, викладає, а також виїжджає час від часу до Європи на пленери. Похована Людмила Морозова, згідно її заповіту, в рідному Києві, на Берківцях.
ВОЛОДИМИР ГОРОВИЦЬ (1903-1989)
Неповторна творча особистість, геніальний піаніст-віртуоз, володар двадцяти чотирьох премій "Греммі" Володимир Горовиць народився 1903 року в заможній київській родині. Його батько був власником електротехнічної контори на вулиці Прорізній, а мати мала музичну освіту – свого часу вона закінчила Київське музичне училище по класу фортепіано. Тож не дивно, що з дитинства хлопчикові прививали любов до музики, але жодним чином не нав’язували: він сам проявляв неабияку цікавість до неї, відвідував спектаклі Київської опери, а вже у десять років знав усі опери Р. Вагнера напам’ять. Навчався Володимир Горовиць у класі В. Пухальського в Київському музичному училищі (яке згодом у 1913 році увійшло до складу новоствореної Київської консерваторії).
По завершенню навчання молодий піаніст дає два сольні концерти, котрі високо оцінили критики. 1928 року він разом зі своєю дружиною Вандою Тосканіні (дочкою відомого диригента Артуро Тосканіні) з ряду зрозумілих причин, у тому числі й політичних, емігрує до США. Там його популярність набуває нових обертів. Концерти Володимира Горовиця перетворюються на ціле дійство. Одного разу, готуючись до чергового концерту в нью-йоркському "Карнегі Холі", піаніст обрав для свого роялю таке місце на сцені, звідки б найкраще розходився звук по всьому залу. Відтоді на це місце, котре тепер називається "зарубкою Горовиця", орієнтуються всі піаністи світу.
Наприкінці життя мистець отримав найвищу американську нагороду з рук президента США Рональда Рейгана – Медаль Свободи. Помер Володимир Горовиць 1989 року в Нью-Йорку (США), похований же – у фамільному склепі Тосканіні у Венеції (Італія).
Представлені ТОП-5 особистостей українських емігрантів – це лише маленька частинка тієї плеяди видатних українців, котрі зуміли прославити свою Батьківщину далеко за її межами.
Споживча інфляція
Облікова ставка
Офіційний курс євро
Офіційний курс долара
Міжнародні резерви
Головні теми