Владислав Ващук про матч з "Барселоною": "Такий клуб, світовий рівень, а тут, як малі діти"

Знаменитий захисник київського "Динамо" продовжує ділитися найяскравішими епізодами з своєї кар'єри.

Коли мене просять – а розкажи про той матч, а розкажи про цей, я найчастіше відповідаю, що не пам'ятаю, при цьому абсолютно не лукавлю. Дійсно, не пам'ятаю.

Просто їх було стільки, цих матчів, важливих і не дуже, що вони злилися в одну велику нескінченну гру...

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

А ось недавно прислали купу старих фотографій. Переглядав ... І раз – спогад. Яскраво так, ніби вчора було.

1997. Листопад. Іспанія. Барселона. Ліга чемпіонів.

Ми прилетіли на гру. Перед цим у Києві виграли у "Барселони" – 3:0. Іспанська преса гуде про великий реванш, всі чекають нашої поразки. Приймають нас в Барселоні, якщо чесно, так собі. Автобус не подають вже півтори години, сидимо в аеропорту. Навколо стоїть кіпіш – обурюються з нами журналісти, адміністратори, функціонери клубу, всі, хто летів з нами. Не обурюється тільки Валерій Васильович, він незворушний як завжди. Автобус все-таки подали, години через дві.

Приїжджаємо на передігрове тренування, а поле, де буде гра, не дають. Дають якесь ліве, хоч і в районі "Ноу Камп", але просто поле. Добре хоч не штучне. Це нонсенс, перед такою грою не давати поле для тренувань – такого собі ні один нормальний європейський клуб не дозволяє. За регламентом зобов'язані давати одну гру на полі, за негласною етикетою – так мінімум дві-три, а тут маячня якась... Ні, ну в Україні частенько таке бувало, що перед матчем з "Динамо" поле не прибирали, не укочували, автобус неохолоджений або непрогрітий давали, в надії що нам це завадить зіграти, але зіткнутися з таким у Барселоні – ну ніяк не очікували. Такий клуб, світовий рівень, а тут – як малі діти, їй богу.

Їдемо далі, на "Ноу Камп" нас не пустили. Васильович навіть бровою не повів. Це не турбота тренера – полями займатися. Він завжди вважав, що кожен повинен робити свою справу, тренер – свою, адміністратори і функціонери – свою. Дивлячись на нього, всі абсолютно спокійні – дійсно, у кожного своя справа, нам-то чого паритись, від нас це не залежить... Я навіть більше скажу – ми не особливо тоді зрозуміли, що щось іде не так. Потренувалися як зазвичай, без нервів.

Наївні ці каталонці. У нас, на відміну від європейських спортсменів, є досвід гри в українському чемпіонаті! А це, в кінці дев'яностих, часто-густо відсутність гарячої води у роздягальнях . І поля обмерзлі, де в хокей грати можна, а не в футбол... І автобусом із запізненням або зламаним – нас не здивувати. Ха... Це вони ще в готелі "Спорт" жодного разу не жили... Неважливо, в якому місті. Тих, хто в Україні грав – важко чимось вивести з себе.

Тренування на "Ноу Камп" все-таки було. Після того, як наші влаштували величезний скандал. І там стало ясно – гра легкою не буде. Стадіон знаходиться ніби в поглибленні, в кратері, повітря стоїть, грати дуже важко. Вийшли на поле в вітровках, в кофтах – все зняли, жарко стало.

Перед грою дуже крутилася голова. Не знаю, різниця в тиску або задуха позначилася, але було так погано, що не розумів, де знаходжуся. Хоча, може, так і мандраж проявлявся. У мене завжди було так – якщо відповідальна гра, то мандраж перед грою б'є такий, що ноги тремтять. Тільки свисток просвистів – все як рукою знімає. А ось, приміром, Саня Шовковський – той навпаки, перед грою спокійний, а після свистка мандражувати починав. Ну, він – воротар, йому потрібно...

Трибуни ревли. Так, як вболівають у Барселоні, вболівають мало де у світі. Каталонці дійсно люблять свою команду, практично обожнюють її футболістів.

За метр один від одного вже нічого не було чутно. Я, до речі, в таких матчах зазвичай використовував тільки жести, говорити чи кричати марно, все одно ніхто не почує.

Пробігаючи повз мене, Віталій Косовський крикнув: "Ти як?" Я йому: "Так капець просто..."

І свисток просвистів. Відразу стало чим дихати, свідомість прояснилася. Як ніби в інший режим переключили. Коли з першого дотику відібрав м'яч, відразу зрозумів – ми виграємо.

У кожного футболіста є свої прикмети на фарт. Незабобонних футболістів не буває, якщо чесно, що б там хто не говорив. Розповідати про такі речі зазвичай не прийнято, вважається – працювати перестане. Я вже не граю, так що можна. Хтось бутси з лівої починає одягати, хтось не голиться, хтось їсть у певних місцях, хтось футболку не змінює... є особливо збочені форми футбольних забобонів, але це вже особиста справа кожного. У мене ж була своя заморочка. Якщо з першого дотику до початку гри відібрав м'яч – гра виграшна буде. Працювало практично в ста випадках зі ста.

Найцікавіше, страху тоді перед суперником не було взагалі. Було абсолютно все одно з ким ми граємо, настільки були впевнені у своїх силах. Фігу, Рівалдо, Серхі – ми все одно сильніші.

Не знаю, що робив з нами Васильович, як він налаштовував нас так, але ми чітко відчували себе єдиним цілим. Скажу більше. Ми відчували себе сім'єю. Так ми на ділі і були сім'єю.

Жили разом, весь час проводили разом, відпочивали разом. Зрозуміло, що була конкуренція, навіть всередині команди, але при цьому ніхто нікого не підставляв, допомагали один одному. Майже всі потім дітей один в одного перехрестили, кумами стали... Хтось більше між собою спілкувався, хтось менше, але чужих не було, всі свої. Тому і на полі було легко. Одним словом – команда.

Коли Шева забив перший, потім другий, всі зрозуміли – кураж пішов. Попросив пенальті бити – відразу ж дали, хоча пенальті у нас зазвичай завжди Серьога Ребров бив. Хет-трик. На перерву йшли під оплески стадіону.

У роздягальні Васильович сказав: "Не розслабляємося. Забуваємо перший тайм. Граємо". Зібралися. Четвертий м'яч Серьога Ребров закочував вже під оплески як своїх, так і каталонських вболівальників.

Коли пролунав фінальний свисток – думали від радості зійдемо з розуму. 4:0!!! Весь стадіон махає білими хусточками – вболівальники "Барселони" показують таким чином невдоволення грою своєї команди . Білі хустки – це чисто каталонська тема, символ недовіри тренеру, символ протесту або обурення. Хустки часто роздають при вході на арену, багато їх просто в кишені носять. Кажуть, у футбол білі хустки колись прийшли з кориди.

А потім весь стадіон, без винятку, починає нам аплодувати. Вболівальники висловлюють таким чином своє захоплення грою. У нас такого ніколи не бачив, та й у Європі дуже нечасто трапляються такі випадки. Взялися за руки, підійшли до своєї трибуни подякувати своїм вболівальникам, підняли хвилю – а вона, враження, що по всьому стадіону пішла. Чужого стадіону!!! Стадіону супротивника!!! І оплески не змовкають. Так, виходячи – ми оплесків не зібрали, але в кінці з нами стадіон за все розрахувався...

Я не знаю, якими словами передати ті відчуття. Коли це переживаєш – пофіг на все. На травми, на гроші, на шалену конкуренцію, на якісь інші футбольні проблеми... Заради таких моментів і варто йти в футбол. Заради таких моментів варто жити. А ще я тоді на все життя засвоїв урок – чим важче все починається, тим легше потім. Оплески повинні бути в кінці, а не на початку. Тоді все йде правильно. Причому це не тільки у футболі...