Трансплантації органів в Україні. Від статистики, яку озвучують самі медики, волосся стає дибки: щодня дев'ять осіб помирають, не дочекавшись рятівного органу. І тисячі сподіваються, що їм пощастить – можливо, марно.
У розмовах лікарів звучить сувора істина про те, що одна померла людина може стати порятунком для вісьмох смертельно хворих. В цьому і є суть трансплантації.
Українські хірурги сьогодні працюють тільки з живими донорами. Є і фахівці, і закон діє, який цілком відповідає світовій практиці. Але українська трансплантація, за словами лікарів, вже на межі зникнення.
В Україні працює так звана презумпція незгоди. Тобто новий орган хворий може отримати тільки від родича або від людини, у якого лікарі констатували смерть мозку. Але тільки якщо родичі померлого дадуть письмову згоду.
У США, наприклад, законодавча модель така ж. Але там щорічно рятують життя майже 20 тисяч, а кількість операцій в Україні за сімнадцять років впала в десять разів, до критичного мінімуму. У МОЗ це розуміють.
Зміни в правилах, кажуть у міністерстві, вже підготовлені, але їх потрібно прийняти у парламенті. А це справа не швидка.
В очікуванні змін хворі, яким проводять пересадку сьогодні, можуть без перебільшення вважати себе щасливчиками.
Валентині Павленко пощастило не тільки з вдалою операцією. Ще важливіше, що її матір підійшла як донор. Альтернативу, як показує практика, знайти майже неможливо.
Такі збіги – велика рідкість, але навіть якщо родич підійшов як донор, він не завжди погоджується віддати свій орган. І тисячі хворих українців зараз чіпляються за життя, яке за допомогою трансплантації могли б прожити повноцінно.
Жити без трансплантації можуть пацієнти не з усіма діагнозами і тільки зі спеціалізованим дорогим лікуванням. Приміром, ті хто не знайшов донора нирки в Україні, для порятунку життя зобов'язані проходити процедуру діалізу. А це значить, через день проводити по чотири години біля апарату очищення крові.
Але і таке життя на прив'язі не стабільне. Майже мільярда гривень, які виділяються з місцевих бюджетів на гемодіаліз, як показує практика, на всіх ніколи не вистачає. І якщо питання постає: гаманець чи життя? – людина віддає останнє.
Рішенням цих проблем могла б стати дозволена законом трупна трансплантація. За кордоном це основне джерело донорських органів.
Україна, на жаль, займає лідируючі позиції за кількістю людей, які гинуть в автокатастрофах або вмирають від інфарктів і інсультів. Ці категорії прийнято вважати основними донорами органів, але тільки не у нас. Прописана в законі система щодо забору і доставки органу до хворого не працює.
"Вона є тільки на папері. У МОЗ існує координаційний центр, але він не наділений практично ніякими повноваженнями. У нього немає структури, у нього немає грошей", – говорить Олександр Усенко, головний лікар інституту ім. Шалімова.
Не працює і реєстр донорів, створений сім років тому. І ніхто, з наділених владою, навіть не намагається запустити систему отримання донорських органів. Зате багато хто намагається заробляти політичні дивіденди на критиці.
Директор Національного інституту імені Шалімова Олександр Усенко впевнений: і сама трансплантологія набере обертів, як тільки вдасться запустити службу трансплант-координації. Персонал є – необхідно бажання і гроші, причому не такі вже великі.
"Я боюся неточно, але близько 300 млн. для створення всеукраїнської служби" , – говорить він.
У людей незнаних робота такої служби може викликати побоювання – що це, мовляв, за мисливці за органами?!
Наприклад, у Білорусі це вже працює.
Звичайний мікроавтобус, завантажений валізами, нагадує швидше перевезення туристів в аеропорт. Але ні: всі шестеро в салоні – медпрацівники. Кожен повинен своєчасно з'явитися в зазначеному місці та провести забір конкретного донорського органу. Їздити, кажуть, доводиться часто.
На забір разів три на тиждень точно. Буває навіть два виїзди за добу.
Такі групи працюють у кожній області. Оскільки у трансплантації цінуються навіть хвилини, для доставки органів іноді використовують повітряний транспорт.
По республіці на даний момент 195 заборів.
З такою роботою дивно, що в Едуарда вистачає часу на щось ще. Він повинен виявити донора, упевнитися, що той не в реєстрі відмовників, уточнити у родичів, чи не була людина проти донорства при житті, отримати висновок про смерть від двох консиліумів, повідомити в прокуратуру про смерть, отримати дозвіл від патологоанатома, викликати групи забору на кожен орган, простежити за операцією і зібрати опис вилучених органів.
Донорський орган консервується і якнайшвидше доставляється до хворого. Але звіти – святе. На них хірург повинен знайти час завжди.
Два примірники на кожен орган.
Коли бригада доставляє орган в місце призначення, її робота закінчена. А до виконаної справи додається премія, за кожну таку операцію. В Україні заохочення за пошук донорів і вилучення органів законом не передбачені. Тому і ставлення у медпрацівників відповідне.