Василь Стус
Сьогодні репресованому радянським режимом українському поету та дисиденту Василю Стусу могло б виповнитися 83 роки.
Він народився в селі Рахнівка Вінницької області 6 січня 1938 року, а в дитинстві разом з батьками і трьома братами переїхав до Донецька (тоді – Сталіно). Під час навчання в педагогічному інституті та служби в армії почав писати вірші, а також працював в газеті "Соціалістичний Донбас".
Згодом перебрався до Києва, де вступив до аспірантури, одружився, видав свою першу збірку та кілька перекладів Гете, Рільке і Лорки.
Крім того, в Києві почалася дисидентський діяльність Стуса – він познайомився з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо та іншими антирадянськими діячами.
У 1972 року його вперше заарештували за "антирадянську агітацію та пропаганду". Вирок – п'ять років позбавлення волі і три роки висилки. Саме в цей час Василь Стус звернувся до керівництва СРСР з відмовою від радянського громадянства.
У 1979 році він повернувся до Києва, але не минуло й року, як був знову заарештований як особливо небезпечний рецидивіст і засуджений ще до 10 років. Однак до кінця терміну він не дожив – 4 вересня 1985 року помер, не доживши лише шість років до здобуття Україною незалежності.
Офіційною причиною смерті стала зупинка серця, неофіційною – переохолодження або удар тюремними нарами. Його поховали на тюремному кладовищі в Магаданській області РФ, але в 1990 році перепоховали на Байковому кладовищі в Києві.
День народження поета, літературознавця і правозахисника Василя Стуса "Сьогодні" пропонує відзначити його віршами:
***
Отак живу: як мавпа серед мавп…
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.
***
Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити,
I що є — світ, і що є — ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.
Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,
ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці —
слова шугають над Дніпром.
***
Яка любов! Минула ціла вічність,
як я любив. І марив день за днем,
що все спливе і пам'ять промине
розлуку, геть до титли й коми вивчену.
А знову йду в ту келію, між віт
журливої берези. Ждати буду
якісь незвідані чуття приблудні,
де цнота обертається на встид.
А там розлуки буде на обох,
а буде там і радості німої -
всіма грудьми відчути довгий борг
перед минулим з білим узголов'ям,
де ще струмує двійко чорних кіс
і двійко довгих рук, пітьмою п'яних,
і двійко уст, од пристасті захланних,
спроваджують зненацька під укіс
старої цноти. Під печаль і під
крило якоїсь грішниці святої,
що дарувала нам такі покої,
де спать не сором і любить – не встид,
де можна все забрати і віддати,
і серед ночі стратити межу
собі самому.
...В друга, в жінку, в матір
веде тебе за руку щедра й журна
твоя кохана.
***
Сховатися од долі – не судилось.
Ударив грім – і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти – все, що снилось
як смертеіснування й життєсмерхь-
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
ачи підуть крізь сто своїх смертей
тобі услід? А чи твою подобу
збагнуть – бодай в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
на цих всебідах? О, коли б знаття...
Та відчайдушне пролягла дорога
несамовитих. Світ весь – на вітрах.
Ти подолала, доле, слава Богу.
На хижім вітрі щезне й ниций страх.
.
***
На Колимі запахло чебрецем
і руто-м'ятою, і кропивою.
Кохана сестро, дякую! З любов'ю
паду в про тебе спогади лицем.
А й спогади: сліпна коротка мить,
і ти в сльозах – обранена об мужа.
Квадратний отвір вахти, і байдужа
сторожа. І дрібненький син кричить:
"Татусю, до побачення!" А ми
вдивляємося в те, що на екрані
яви чи снива. О мої кохані
розлучні лада, як вас світ гнітить
об вас обпертий. Від рамена – крик,
високий зойк – у дві гінкі долоні,
неначе рури, мов многоколонні
голосники атлантових музик.
Нагадаємо, минулого року довкола біографічної книги "Справа Василя Стуса" Вахтанга Кіпіані розгорівся скандал, на який був змушений відреагувати і президент Володимир Зеленський.