Василий Стус / Фото: Wikipedia
Сегодня репрессированному советским режимом украинскому поэту и диссиденту Василию Стусу могло бы исполниться 83 года.
Он родился в селе Рахновка Винницкой области 6 января 1938 года, в младенчестве вместе с родителями и тремя братьями переехал в Донецк (тогда – Сталино). Во время учебы в педагогическом институте и службы в армии начал писать стихи, а также работал в газете "Социалистический Донбасс".
Со временем перебрался в Киев, где поступил в аспирантуру, женился, издал свой первый сборник и несколько переводов Гете, Рильке и Лорки.
Кроме того, в Киеве началась диссидентская деятельность Стуса – он познакомился с Иваном Дзюбой, Вячеславом Черноволом, Юрием Бадзьо и другими антисоветскими деятелями.
В 1972 год его впервые арестовали за "антисоветскую агитацию и пропаганду". Приговор – пять лет лишения свободы и три года высылки. Именно в это время Василий Стус обратился к руководству СССР с отказом от советского гражданства.
В 1979 году вернулся в Киев, но не прошло и года, как был снова арестован как особо опасный рецидивист и осужден еще к 10 годам. Однако до конца срока он не дожил – 4 сентября 1985 года погиб, не дожив лишь шесть лет до обретения Украиной независимости.
Официальной причиной смерти стала остановка сердца, неофициальной – переохлаждение или удар тюремными нарами. Его похоронили на тюремном кладбище в Магаданской области РФ, но в 1990 году перезахоронили на Байковом кладбище в Киеве.
День рождения поэта, литературоведа и правозащитника Василия Стуса "Сегодня" предлагает отметить его стихами. Естественно, на языке оригинала:
***
Отак живу: як мавпа серед мавп…
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.
***
Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити,
I що є — світ, і що є — ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.
Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,
ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці —
слова шугають над Дніпром.
***
Яка любов! Минула ціла вічність,
як я любив. І марив день за днем,
що все спливе і пам'ять промине
розлуку, геть до титли й коми вивчену.
А знову йду в ту келію, між віт
журливої берези. Ждати буду
якісь незвідані чуття приблудні,
де цнота обертається на встид.
А там розлуки буде на обох,
а буде там і радості німої -
всіма грудьми відчути довгий борг
перед минулим з білим узголов'ям,
де ще струмує двійко чорних кіс
і двійко довгих рук, пітьмою п'яних,
і двійко уст, од пристасті захланних,
спроваджують зненацька під укіс
старої цноти. Під печаль і під
крило якоїсь грішниці святої,
що дарувала нам такі покої,
де спать не сором і любить – не встид,
де можна все забрати і віддати,
і серед ночі стратити межу
собі самому.
...В друга, в жінку, в матір
веде тебе за руку щедра й журна
твоя кохана.
***
Сховатися од долі – не судилось.
Ударив грім – і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти – все, що снилось
як смертеіснування й життєсмерхь-
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
ачи підуть крізь сто своїх смертей
тобі услід? А чи твою подобу
збагнуть – бодай в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
на цих всебідах? О, коли б знаття...
Та відчайдушне пролягла дорога
несамовитих. Світ весь – на вітрах.
Ти подолала, доле, слава Богу.
На хижім вітрі щезне й ниций страх.
.
***
На Колимі запахло чебрецем
і руто-м'ятою, і кропивою.
Кохана сестро, дякую! З любов'ю
паду в про тебе спогади лицем.
А й спогади: сліпна коротка мить,
і ти в сльозах – обранена об мужа.
Квадратний отвір вахти, і байдужа
сторожа. І дрібненький син кричить:
"Татусю, до побачення!" А ми
вдивляємося в те, що на екрані
яви чи снива. О мої кохані
розлучні лада, як вас світ гнітить
об вас обпертий. Від рамена – крик,
високий зойк – у дві гінкі долоні,
неначе рури, мов многоколонні
голосники атлантових музик.
Напомним, в прошлом году вокруг биографической книги "Дело Василия Стуса" Вахтанга Кипиани разгорелся скандал, на который был вынужден отреагировать и президент Владимир Зеленский.