Феномен вишиванки

Вишиванка-day цьогоріч ми святкуємо уже (ще?) втринадцяте. Започатковане 2006 року з подачі студентки Чернівецького національного університету Лесі Воронюк як свято ідеї збереження українських національних цінностей та ще й задля популяризації їх посеред молоді національне свято третього четверга травня прижилося: не тільки з-помежи молоді. Щороку, коли тисячі людей усіх вікових категорій в Україні не буденно виходять на роботу і в супермаркет, патетично крокують алеями та майданами чи релакстично  виїздять на пленери живої природи, де їх ніхто навіть не побаче, у вишиванковому нацодязі, виникає враження, що день вишиванки святкується у нас якщо не сторіччями, то щось на кшталт "типу того".

Деоккупация юга страны – как украинские военные отвоевывают территории

Запрет на передвижение по стране для военнообязанных – все детали

Ракетные удары по мирным украинским городам - июль 2022

Ядерный терроризм россии

Є, звичайно, деякий легкий флер певної політико-ідеологічної "просвіти" в цьому дійстві травневого буяння української вишиванки. Однак присутнє у ній та в використанні її візерунків і щось магічне, те, що дивовижним чином, хочемо того чи ні, поза нашими бажаннями, нас усе-таки об`єднує вже зараз.

Звісно, вишиванка — то такий собі наш кілт, не більш ніж фольклорний елемент національного, і перш за все саме національного, одягу. Але образи, пов`язані з вишиванкою, набагато далекосяжніші в трактуванні та використанні, ніж той такий кілт, який на всяке дійство не одягнеш (хоча шотландці часом і примудряються).

Вишиванка — універсальна. Її можна одягнути на День Незалежності, в  Вишиванка-day чи в будь-яке національне свято. Але з`явися в ній на презентації книги для особливо високочолих чи соціального проекту, на якому-небудь бізнес-рауті чи навіть міжнародній зустрічі, що вирішує долю нацекономіки; у літаку, на роботі в айтішній фірмі; поїдь у ній на рибалку чи просто носи вдома (як робив мій батько і як чинять тисячі українців, неписьменників та невчителів укрмови в тому числі) — вишиванка пасуватиме скрізь. Тому що, можливо, задовго до появи України на мапі, вишиванка властиво і була сама Україна. Її тканина, нитка, візерунок, в які сплетені години її виготовлення, уособлювали саму душу України. Автентична вишиванка, скажімо з льону, а можна й опанча з жаливи — це ще й дуже здоровий одяг, який водночас захищаючи тіло від незначного холоду та непомірної спеки, дозволяє тілові добре дихати. Вона простора та зручна в рухах, її не потрібно часто прати, а переться вона – легко. І завжди має на тобі і святковий і разом із тим (на вибір якщо треба) достатньо буденний вигляд.

Люди, ось уже, як мінімум, чотири сторіччя поспіль, завжди любили, в тому числі й "шикувати", саме в українській вишиванці. У ній рідній гарцював на сцені перед закоханою в нього російською імператрицею Єлизаветою козак Кирило Розум (майбутній гетьман України №16 Кирило Розумовський). Елемент вишиванки в національному одязі, починаючи з ХІХ сторіччя — неначе певний військовий мундир для кожного культуртрегера України, від Івана Котляревського та Тараса Шевченка і аж до Василя Симоненка, Василя Стуса чи Степана Процюка, Олександра Клименка та Сергія Жадана з Юрієм Андруховичем. У вишиванці щоденно править 1/6 планети Земля, "великим і могутнім СРСР" одіозно-харизматичний "українець" Микита Хрущов. Вишиванка уособлює національне "гетьманство" Віктора Ющенка та Петра Порошенка та відродження мови й культури, пов`язаної з ними, але її ж залюбки, як предмет глибокої вкоріненості в державотворчість ,одягає і будь-який інший український президент. У вишиванках помирають, стікаючи кровію, українські герої під час національних змагів 1918-1921 років та лісові бійці УПА 1940-х. І в ній же грасують площами окупованих українських міст німецькі офіцери та поліцаї та, пізніше, герої-переможці Великої Вітчизняної. Її нап`ялюють— щоб проспівати на догоду та розвагу напівп`яній юрмі публіки народних пісень – всі які були працівники сільських клубів та радянських агіткультбригад, і водночас її вдягають як щось особливе для певної гіперособливої і, можливо, єдиної події в житті. Наприклад, напередодні власного розстрілу, як поетка Олена Теліга в Бабиному Яру-1942, чи поперед простою і тихою смертю, як мій батько. Її, вишивану пісню свого народу, бережуть як зіницю ока, виймаючи з шафи лише в День вишиванки. І її не цураються забруднити щоденним борщем чи під час любощів із коханими в щоденному сіні українського літа. Крім того, вишиванка — однозначно культовий, навіть релігійно-культовий, одяг, що, здається, здатний дивовижним чином всіх примирити в моменти, коли точок примирення, здавалося б, уже не існує.

Національний одяг, назвемо його для спрощення тією ж "вишиванкою", українці носять завжди. Це і простий, і коштовний водночас одяг. Кільт можна сьогодні купити в інтернет за ціною від 177 гривень і до кількох тисяч грн, вишиванку — за від 400 грн до кілька десятків тисяч(інкрустовані коштовними каменями — ще дорожче). Різна кількість праці, часу та вміння вкладається в неї: від серійної штамповки, яка все одно радує око і приємно вирізняє тебе цієї весни на тлі травневого буяння, до унікальної ручної праці, неповторного, одноразового акта людської творчості, де полотно художника подарене людському тілу для зношення неначе у якості винятка з правил.

Схоже так було — вона ж і мистецтво, і вишиванка ж і повсякденність — у нас завжди.

У  томі першому "Легенд та переказів Криворіжжя", упорядкованому сучасним українським культуртрегером Григорієм Гусейновим, є чимало унікальних етнографічних матеріалів "з перших вуст", від праправнуків, що ще пам`ятали й особисто бачили козаків, що першими оселилися в Дикому Полі та на його кордонах. Вони унікальні — тому що йдеться не тільки про одяг та звички, а й про менталітет оповідача — того, чия кров і звички все ще течуть і в наших судинах. Мова цих записів проста, щира, розмова селянина. У главі "Легенди Придніпров`я" зустрічається унікальний текст під назвою "Люди браві й чепурні". Слово "чепурні" розповідає про те, якими бачили самі себе наші далекі козацькі пращури. Прикметник "бравий" – досі у вжитку в глибинках над Дніпром: він означає "дуже вродливий", "надзвичайно статний", "з шикарним іміджем", або просто "людина — просто погляду не відірвати": "Запорожці зодягалися добре, ходили браво, чепурно". 62 рядки присвячує автор тому, які вони чепурні: цілі абзаци про "пикаті" чуприну та вуса, "одежу усе на дроту, на шовкових шнурках та на ваті....сукна тонкі, усіляких кольорів...тільки сорочки своєї рукодії", висока шапка, каптан червоний, пояс, штани, чоботи – автор переказу аж захлинається від "крутизни" фольклорної екіпіровки, мовляв, "Дорога була..." А потім, насолодивши національну гідність, раптом, в останніх чотирьох рядках: "... та тільки не всі вони так гарно й обряджувались. Бувало й так: оббриє голову запорожець, зав`яже її хустиною, натягне на себе опанчину, надіне патиночки та й ходить так, наче яка звірюка..." Опанча́ (давньорус. япанча, япончица, від тюрк. япинджа, пор. тур. япунча) — широкий, довгий безрукавний плащ з товстого цупкого сукна, вона мала вигляд широкого плаща, характерне для неї – гола шия і груднина. Оте "бувало й так", ота "опанчина" — це і є гола правда, передтеча нашої нинішньої вишиванки. Вперше згадана в "Слові о полку Ігоревім" (1185 рік) "опанчина", – і від неї, як і від вишиванки, дме вітром історії. Мозаїка якої складається в роки, тоді вплітається в десятиріччя, тчуться з них століття, і пахне від неї тисячоліттями. Дбайлива жіноча рука відтворює свій візерунок: щось на кшталт мальованої поезії від пращурів, телеграмно вибитої вишиваним хрестиком чи гладдю. Ми одягаємо цю опанчину й виходимо в ній на світ божий: на радість собі і людям. Задля аватарки в інтернет, але і не тільки.