Українська "світська релігія": УПА, ДЗВ, Покрова

Любов та молитва значно краще визначаються за допомогою досвіду, аніж слів.

Лейт Андерсон, священик зі штату Міннесота

Я розпочав з любові та молитви — тому що в них, у любові в найширшій та найглибшій з амплітуд цього відчуття, та в молитві — як у виразнику його якості — і є вся сіль. Любов і молитва — те, що потрібно будь-якій державі в час скрути будь-якого рівня.

Ми в останні п`ять років якось так відчуваємо, що без цього ніяк. Без любові. Як у тому числі здатності прощати. Без молитви. Як у тому числі готовності відповідати за власні та колективні вчинки. Каючись відповідати. За все за все, – що сьогодні, вчора (і навіть подумки — тобто завтра) ми могли випадково вчинити невірно, не так.

Нещодавно, якраз під оцю Покрову, на ґанку дому свого батька я знайшов змію із відрубаною головою. Може це нічого і не значить. Але якщо сполучити факт зарубаної гадюки з батьковим іменем Георгій, то виникає відчутна асоціація зі змієборством. А змієборництво в свою чергу — з безумовною перемогою добра над злом. Такою безумовною, про яку годі говорити. Такою, зрештою, омріяною (пам`ятаєте, колись нам колективно подобалася пісня "Воины света"?), на яку ми чекаємо щодня. Ось уже не один наш напружений рік. Ми живемо ніяк не в сні. Ми живемо посеред постійного колосального досвіду. У тому числі — всередині досвіду боротьби добра зі злом. Що ж є добром у нашому теперішньому національному випадку, а що — злом? Із цим іще — комусь, колись, десь – варто як слід розібратися. Але зрозуміло одне: лише в свята, такі як от сьогоднішнє, цей досвід отримує абсолютно позитивне, зовсім світле, дуже переможне і надзвичайно добре забарвлення.

Так уже історично склалося: чи не кожна сучасна нація окрім "офіційної" (найбільш сповідуваної) та індивідуальної має ще й таку собі "світську релігію". Це коли релігійні та патріотичні свята в головах сходяться воєдино. Сплітаються в одну парадигму: складну, незрозумілу для тлумачення сторонньому глядачеві, але якось так гуртом кочену в майбутнє і гуртом же сповідувану. Навіть світські за суттю свята національного масштабу отримують із часом відтінок надзвичайної релігійності: коли різним ідеям та ідеалам вклоняються не менше, ніж Богові. У радянців то був "набір" календ Новий рік-день радянської армії-свято перемоги-ленінські дні-роковини революції. У США тріо Різдво-Пасха-П`ятдесятниця плюс день незалежності-день праці-день подяки тощо. У сучасній Україні це "святкове ментальне сум`яття" виокремлюють Різдво з Пасхою та Духовий день плюс День Незалежності та Покрова. У ці "критичні" національно глибоко релігійні календи людські уявлення багатьох поколінь та культурних пластів так сплелися в народній свідомості сучасників, що відтінки релігійних та нерелігійних сенсів уже майже неможливо безболісно роз`єднати. Залишається сповідувати їх одним ґамузом. Віншувати одним пакетом, із ідентичним апофеозом.

14 жовтня – день особливої національної напруги в цьому сенсі. Оскільки цього дня Покрова Богородиці, релігійне свято східних (православних) християн співпадає в Україні із Днем захисника вітчизни, а також і з роковинами УПА. Унікальний день у році, коли видатні свята ще є й взаємозалежні тематично. Усі вони — грані та данина воєнної героїки. І тому їхня тональність, в якому б стані не підходив до них громадянин — за визначенням мажорна. Святкується не тільки небесне кермаництво (захист, що йде від Марії, матері Христа) чи колишні перемоги (від браней доби князя Володимира до звитяг теперішніх добробатівців), але також і вся майбутня чеснотливість та звитяга захисників вітчизни за опікування ними їхніх небесних покровителів.

Хоча свято УПА й подається 14 жовтня окремо від решти, але сам факт військової діяльності українських інсурґентів у роки Другої світової є не чимось іншим, як аналогією подібних звитяг, скажімо, від батлів воїв Козацької доби. Не секрет, що визволителів (а УПА мислить себе як армія-визволителька) середини минулого сторіччя надихало, наряду зі стрільцями, гайдамаками та партизанами 1918-1921 рр., передовсім явище унікального українського козацтва часів Хмельниччини, Коліївщини тощо. Свято ж Покрови як безпосереднє віншування Божої Матері Ісуса Христа набуває в тому числі й ознак культу покровителя українського захисника також саме з часів Козаччини. Отож 14 жовтня вже більше не асоціюється ні з чим іншим, як тільки з небесним покровительством, але з покровою передовсім захисників власної землі. Тому-то сучасне свято захисника вітчизни — це  та ж безумовна данина змагам сучасних та майбутніх воїнів, але мається на увазі – через призму героїчного минулого. Через шкло тих самих явищ УПА, УНР, Козаччини, – без якої властиво немислиме в принципі ніщо (від армії і до культури) в цій країні.

Юрій Андрухович якось у своєму творі "На захист захисників" написав: "Чоловіки люблять називати себе старими солдатами. Їм здається, ніби вони й справді захищали якусь вітчизну. І цей самообман — найсумніший бік так званого їхнього свята". Йшлося про радянське "23 хвевраля". Однак, на жаль, наші дитячі мрії, коли ми гасали в гаях із палицею в руці, про епічні баталії втілилися в реальні епізоди реальної історії України: уже не здається, уже захищають. За, часом, неоднозначного ставлення до цього захисту із боку рідного ж, украй постмодерного (тобто такого, для якого всі цінності — ідентичні, рівнозначні, а поняття "героя" і "зрадника" – синоніми, а не антоніми) суспільства. Водночас "найсумніший бік" – таки залишається. Тому що будь-яка війна попри всю святість її подвигу — злочин, хвороба, аномальний стан умів, держав, суспільств.

Тому-то хочеться закінчити про теперішній стан голів думкою від того ж таки Лейта Андерсона, штат Міннесота: "Ми обмінюємося інформацією. Ми чуваємо особисті думки та почуття, але вочевидь — це не одне й те саме, що розмова віч-на-віч". І справді. Можливо, що лише спілкування віч-на-віч розвиває нормальні, здорові національні менталітет, "релігію", традицію. Властиво створює стосунки, відновлює зв`язки, перев`язує рани, бинтує наші скривавлені душі. Тому що вона, завтрашня, традиція наших нащадків — це те, ким саме є ми, їхні пращури. Ким саме ми є сьогодні.