Донецький пенсіонер: "Все життя працював і співав "Ой, на горі два дубки". А як мені тепер ставитися до України?"

Мабуть, ще не було в історії України періоду, коли старикам було настільки важко, як зараз. Переживши становлення незалежності, дефолти, кризи, безгрошів'я, ті, хто отримує зараз пенсію в Донбасі, виявилися викинутими напризволяще. Не купившись на обіцянки самопроголошених республік, донецькі пенсіонери расcказалі Сегодня.ua про те, як змінилося їхнє життя за останній час і як вони все ще сподіваються, що їхня країна не залишить людей похилого віку в біді.

"ОЙ НА ГОРІ ДВА ДУБКИ". Пенсіонер з Донецька Дмитро Іванович Ковальчук більше 30 років пропрацював на донецькій шахті імені Абакумова. За часів СРСР жив і трудився на Крайній Півночі. Завдяки шахтарському і "північному стажу" пішов на пенсію в 50 років.

"Я пам'ятаю, коли оформляв пенсію, мені постійно говорили: "В Україні Крайньої Півночі немає, ніяких підвищених пенсій не чекайте". Довелося і закони вивчити, і бюрократів носом туди потикати – все вийшло, жив спокійно, сім'ї допомагав. Вся моя рідня в Димитрові, що в Донецькій області, всі ми розмовляємо наполовину по-російськи, наполовину по-українськи, як кажуть діти – суржиком. і нікому до цього не було діла, якою мовою я говорю. Вільно українською говорив в Донецьку, і ніхто мені за це морду не бив", – згадує Дмитро Іванович.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Шахтар-пенсіонер згадує, як дбайливо зберігав традиції свого будинку в Ленінському районі Донецька. "У нас будинок старий, ще при німцях побудований, 12 квартир. І ми дружили завжди з сусідами, всі свята – за спільним столом. У мене в квартирі цілий склад музичних інструментів – гітара, баян, бубон навіть є, брязкальця всякі – так якісь ми концерти влаштовували. І все суцільно "Несе Галя воду" та "Ой на горі два дубки" співали. А зараз вже немає цього..." – журиться Дмитро Ковальчук.

ВСІХ ОБДУРИЛИ. Після того як у Донецьку зазвучали перші постріли, сусіди Ковальчука почали виїжджати хто куди. Будинок спорожнів, а пенсіонер залишився наглядати за квартирами.

"Залишилося крім мене три сім'ї, але вони, як виявилося, перейнялися ідеями всяких республік і перестали зі мною вітатися. Я, звичайно, не зрозумів такого перевороту, а потім подумав – ну що ж, мабуть, так судилося. Сусідка Таїсія сказала колись мені в спину, що я бандерівець. В інший час б посміялися – ну який я бандерівець, все життя жив на Донбасі та в шахті орав. А те, що у мене вдома українські рушники під іконами, так то нікого не стосується", – говорить пенсіонер.

І додає: запалі-то у сусідів побоювалися, як тільки перестали пенсії да зарплати платити. Надії на обіцяні так званої "ДНР" виплати звалилися, люди виявилися надані самі собі, незалежно від поглядів на політику. "Всі мене хунтою називали, а зараз повз бігають і очі ховають. В одних сусідів син пішов у "ополчення", так через тиждень прибіг додому і вночі виїхав кудись у Росію. Сказав, що не буде воювати – з іншого боку його то чи знайомий, чи то однокласник воює", – згадує Дмитро Іванович. – От життя яке наступило, обдурили всіх, змусили стріляти один в одного".

Зараз шахтар-пенсіонер з тривогою чекає 1 грудня і не вірить, що керівництво його країни занесло його в "чорний список". "Я все життя своєї країни не зраджував – чесно працював, чесно дітей ростив. Вони зараз в інших містах України живуть, мене звуть до себе, але не поїду – я ж за будинком дивлюся, як кинути довірену ділянку? У житті було всього багато – і хорошого, і поганого. і бувало без грошей місяцями працювали, і касками та обушками доводилося стукати на шахтарських страйках, і друзів загиблих у шахті ховати... Але ніколи нас так не викидали за борт, мовляв, самі вигрібайте як хочете. Ми-то вигрібемо, а Бог розбереться, хто правий, хто винен. Але я не розумію, за що так з нами вчинили? Жодного разу я зарплату не приховав, всі належні податки з неї віддавав, а зараз мені кажуть, що не будуть давати грошей ще та банківські картки закриють. З голоду я, може, й не помру, діти не допустять, а от як я тепер до України ставитися буду? Невже більше не заспіваю з друзями "Несе Галя воду"?"

Дивіться ФОТОпроект: Донбас без зайвих слів

"РОСІЇ СВОЇХ БИ ПРОГОДУВАТИ". Землячці Дмитра Івановича, Олені Степанівні Леляковій – 60 років. Рік тому вона оформила пенсію, але продовжує працювати в бухгалтерії невеликого підприємства. "Пенсія виявилася дуже маленькою – всього 1200 гривень. Тому я залишилася працювати, щоб отримувати зарплату. Керівництво не мало нічого проти, а влітку, коли всі співробітники розлетілися хто куди, рятуючи сім'ї з-під обстрілу, я взагалі залишилася одна у відділі, – розповіла Олена Степанівна. – Наша фірма займається поставками продуктів харчування, на складах ще щось залишилося, і ми потроху розпродуємо залишки".

Навесні Олена Степанівна з жахом спостерігала, як в її місті з'явилися дивні люди. "Коли почалися всі ці мітинги за Росію, за Крим, я тоді ще сказала: "Нічого хорошого не буде! Не буває, щоб було все добре, якщо примушують зброєю. І я розуміла, що всі ці розмови про незалежність, про те, що ми самі себе будемо годувати, мені як бухгалтеру здавалися несерйозними. "Нам Росія допоможе!" – казали мені подруги, а я відповідала: "Їм би своїх пенсіонерів прогодувати". Але мало хто тоді слухав. Всі мріяли, що прокинуться – а за вікном інше життя за ніч настало. З чого б? Якщо натовпи ходили і громили будівлі, грабували загалом, поводилися як урки останні", – згадує Лелякова.

Наприкінці травня Олена Степанівна та її чоловік Олександр буквально силоміць змусили сина з сім'єю виїхати до Києва. "Уже було зрозуміло, що готується щось страшне в Донецьку, а у сина донька тільки-тільки народилася. Ми їх випхали буквально, в чому вони були одягнені, потім вже речі пересилали..."

З МІСТА ВИЙНЯЛИ ДУШУ. Літо Олена Степанівна та її чоловік провели під постійним гуркотом артилерії – будиночок в Кіровському районі виявився прямо на лінії вогню. "Скільки в підвалі просиділи годин – не злічити. І сусідів ховали, і собак – а куди ж їх, на вулицю ж не викинути, – каже Олена Степанівна. – Зараз тихіше, звичайно, але все одно чуємо, як по аеропорту гамселять".

Працювати Олені Леляковій тепер складніше, ніж раніше. "Наша будівля перебувала прямо під аеропортом, туди ми не їздимо, звичайно. Доводиться перетинатися в місті, документи віддавати-забирати. Звичайно, місто наше – це вже не Донецьк. Душу з нього вийняли. Начебто і люди ходять, і машини їздять, і тролейбуси навіть набиті – а душі немає. Немов висить над містом якась хмара смутку, хоча сьогодні ось сонце було. Всі наче в коконах ходять, "люди в футлярах". Молоді мало, дуже мало. Зайшла в супермаркет – весь народ в одну касу варто, вона ще по картці оплати приймає. Готівкові гроші у всіх закінчуються, як далі буде – ніхто не знає. В минулому році в цей час вже про Новий рік думали. А зараз жодної думки про це", – говорить Олена Степанівна.