Віталій Чайка
Редактор Industry Сьогодні 
Історію Дмитра можна показувати тим, хто живе за поребриком. Якщо, звичайно, припустити, що вони здатні сприймати інформацію не з пропагандистських джерел. Адже він: російськомовний чоловік, який народився і все життя прожив у Луганській області, одружився тут і виховував сина. І водночас Дмитро стовідсотковий українець.
Він ніколи не хотів жити у Росії, навіть ця думка для нього звучить дивно. І тим більше, щоб РФ прийшла до нього, зламавши життя, розлучивши з батьками, маленьким сином, дружиною, з улюбленою роботою та містом із чудовою назвою Щастя.
Якби про Дмитра знімали фільм (а це ще цілком можливо), то на перших кадрах він стояв би на балконі п'ятиповерхівки і дивився на нічне небо, освітлене яскравими спалахами. Але внизу екрана з'явилися б слова: "24 лютого 2022". І глядачі б одразу зрозуміли, як зрозумів тоді й Дмитро, що це не феєрверк, а "Гради", і краще б ніколи і нікому не бачити цієї заграви. Але про початок війни Дмитро дізнався саме так: вставши до світанку перед робочою зміною і просто зробивши крок на балкон з кухлем кави.
А після цього фільму відмотали б час на 18 років тому. Дмитро тоді лише приїхав працювати до міста Щастя після технікуму.
"На деяких підприємствах, і на ЛугТЕС також можна було влаштуватися на оплачувану практику. Це було дуже складно, ми з хлопцями прийшли та складали справжній іспит. Нас дуже докладно запитували що та як. І з усієї компанії взяли лише мене", – розповідає Дмитро.
З того часу 18 років його трудова Луганську ТЕС не полишала. 2014-го, коли Росія зайшла на Донбас і привела з собою терористів і бандитів, які намагалися захопити владу в регіоні, у Дмитра тільки народився син.
"Сину було пів року, і я зрозумів, що вони з дружиною тут не повинні бути. Я відправив їх до тестя в Харков. Думав – на пару тижнів. Але в результаті я дружину та сина не бачив більше року", – каже він.
Дмитро згадує про розлуку із гіркотою: досі пам'ятає, як йому вдалося приїхати до Харкова на день народження сина, а той його не впізнав.
Під час усіх боїв за Щастя, Дмитро не залишав роботу. ТЕС була важливішою навіть за його власну безпеку: у той період поранили двох співробітників станції. Зрештою, Щастя відбили у ворога, місто залишилося під контролем України. А от батьки Дмитра – на окупованому боці, і вивезти їх до себе вже було неможливо.
Дружина та син повернулися до Щастя у 2015, коли, здавалося, вже все вщухло і почалося мирне життя маленького міста. Звичайно, відбувалися різні події, серед яких найсуворішим випробуванням здавалася ізоляція в пандемію коронавірусу – коли працівникам ТЕС довелося 2 місяці працювати, не виходячи зі станції, щоб не захворіти та не поставити під удар електропостачання області.
"Зараз це згадую просто як пригоду. Спочатку всі хвилювалися, як пройде розлука з рідними? А потім ті, хто не ізолювався на ТЕС – просився до нас, мовляв, у вас там так весело, заберіть мене, хлопці", – сміється Дмитро.
І ось, через 18 років роботи всупереч будь-яким проблемам, Дмитро побачив з балкону обстріл і зрозумів, що треба терміново їхати, забрати сім'ю. Тоді він навіть не знав, чи надовго. Вирішив, що відвезе дружину та сина до Харкова, а сам повернеться на ТЕС.
"Я бачив, як заходила російська техніка – з прапорами та георгіївськими стрічками. О 12:30 до будинку, де ми хотіли пересидіти, прилетіла міна. Вилетіли вікна – у будинку, в машинах біля будинку, сусіда контузило. Ми вирішили стартувати до Харкова. Трасу вже сильно обстрілювали, тож їхали селами та доїхали до вечора", – згадує чоловік.
Теща, тесть та 92-річна бабуся дружини жили у Харкові на Північній Салтівці. Тут у фільмі була б багатозначна пауза: адже ми вже знаємо, що це буде один із найнебезпечніших районів Харкова, який російські загарбники зруйнують майже вщент.
"За наступний тиждень син навчився відрізняти "Гради" та відстань від обстрілів просто через тремтіння скла. Найстрашніше – це літаки. Адже коли летить літак – це не просто обстріл, це авіабомби, від яких не сховатися, вони руйнують будинки повністю", – розповідає він.
Вперше Дмитро вивів дітей, сина та племінника з дому 3 березня – просто прогулятися, адже обстріли, як здалося, були далеко.
"Ми сфотографувалися біля сусіднього будинку. За годину від нього майже нічого не залишилося".
Обстріл "Градами" припав по сусідньому будинку. Побачивши задимлення, Дмитро побіг на поміч. Перекрив газ у всьому будинку, і з кількома українськими бійцями розпочав евакуацію людей.
"Одна бабуся ледве відчинила двері із квартири, а з тамбуру вже не змогла. Ми вибили двері, витягли її на вулицю – а вона каже: "Хлопчики, там же мої речі заберіть", а ми вже не можемо – у квартирі, як у мікрохвильовій печі. Того дня я бачив більше трупів, аніж за все життя. Вибіг з дому вкотре – знову почався обстріл. Я ховався за якоюсь берізкою, і це був такий момент, коли навіть пізно молитися", – згадує Дмитро.
Постраждав і дім Дмитра. Снаряд впав перед під'їздом, інший потрапив у дах, машини у дворі згоріли. Сім'я дружини, яка категорично не хотіла кидати житло – зібралася за наступні кілька годин. Вранці Дмитро з тестем відвезли всіх на евакуаційний поїзд до Львова.
"Прийшов новенький СВ, який ще пахнув фарбою. Але в купе треба було поміститися десятьом людям. Потім ще він заїжджав до Києва, до Полтави – забирали дітей із дитбудинків, та ще й людей. Їхали до Львова більше доби", – зазначає чоловік.
Дмитро та його тесть добиралися до Львова своїм ходом – їхати евакуаційним поїздом вони не хотіли, та й брали лише жінок та дітей. Їхній шлях зайняв тиждень.
Потім ми жили в евакуаційному таборі ДТЕК, який компанія організувала недалеко від Івано-Франківська. Там переважно жінки та малюки, тому чоловіки, які там були, всіляко намагалися допомагати – зробити опалення, світло, щоб усе було комфортно, адже організовувалося все дуже і дуже швидко".
Незабаром вся родина Дмитра поїхала далі – теща з тестем, дружина із сином та племінником та 92-річна бабуся вирушили до Європи. А Дмитро, через 1.5 місяці поневірянь, приїхав на одну із ТЕС у центрі країни. Тут компанія запропонувала йому місце електромонтера. Хоча на Луганській ТЕС Дмитро вже був начальником зміни, він погодився на "зниження" посади.
Що відбувається зараз на Луганській ТЕС, окупованій російськими загарбниками, Дмитро добре знає: будь-яка ТЕС – це одна сім'я, і інформація розходиться дуже швидко. Але ці новини вкрай сумні: окупанти захопили ТЕС у перші ж дні війни і знайшли співробітника, який погодився працювати з ними. Цій людині вже оголошено підозру у держзраді.
"Мені боляче, що я залишив ТЕС. Але працювати з окупантами я не став би, тому просто не бачив іншого виходу. Я пропрацював на Луганці 18 років і ніколи не думав, що хтось зможе мене звідти вигнати, – каже він.
Після 18 років, відданих ЛуТЕС, опинитися в іншій "родині" виявилося дуже незвичним. Але Дмитро щиро любить енергетику та свою роботу.
"Я вирішив, що працюватиму тут до перемоги. А потім – я впевнений – зможу повернутися на Луганську ТЕС та відновлювати її разом із колегами. І моя сім'я повернеться додому – у наше Щастя".
І якщо про нього знімуть фільм, то він обов'язково закінчуватиметься дуже гарними кадрами.
Споживча інфляція
Облікова ставка
Офіційний курс євро
Офіційний курс долара
Міжнародні резерви
Головні теми