Полковник Грім: "Війна була неминуча. Ми просто могли підготуватися набагато краще"

Затор перед Дарницьким мостом розтягнувся на кілька кілометрів – кияни біжать із столиці. По радіо вкотре зведення з фронту. Повітря розриває звук сирени.

Я вирішила закрити квартиру в Броварах і їхати у бік Західної України, коли ворог опинився за тридцять кілометрів від мого будинку. Очевидно, що, сидячи під обстрілами, нікому не допоможеш і користі не принесеш. У заторі час тече повільно.

Телефоную другу юності, тепер ксьондзу Римо-Католицької церкви та головному редактору радіо "Марія" Олексію Самсонову.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

- Ти не збираєшся їхати?

- Ні. У нас у підвалі понад тридцять жінок із дітьми ночують. Потрібно їм допомагати. А головне – вести програми, підтримувати людей по всій країні та разом із ними молитися за нашу Україну.

Ми бачимо, як народжується ТРО

Мости у воєнний час – стратегічні об'єкти. Коли приходить моя черга, я вдавлюю педаль у підлогу і проскакую Дарницький на "всіх парах". Але перш ніж покинути столицю, прямую на Татарку. Там на мене чекає один із командирів київських блокпостів ТРО, ексспецназівець та полковник ЗСУ у відставці з позивним "Грім". Востаннє ми зустрічалися з ним рік тому. Тоді всі обговорювали закон про тероборону, що щойно надійшов до ВР, і я побувала на тренуваннях ТРО Солом'янського району столиці.

- Коли закон ухвалили, ви сказали, що в ньому багато дірок, – нагадую я Грому.

– Слава богу, що його взагалі встигли ухвалити до початку великої війни, – відповідає він. – Тепер ми маємо статус – ми окремий рід військ і підпорядковуємося Генштабу ЗСУ. Якби закону не було, зараз було б набагато гірше.

Грім, командир одного з київських блокпостів ТРО

Усього за тиждень війни Грім облаштував свій блокпост за всіма правилами. Захистив під'їзди до посту протитанковими їжаками. Не забув про шини та мішки з піском. Збудував надійне укриття, яке допоможе бійцям залишитися живими під час можливих перестрілок із ворогом. Але зараз тихо і тереошники п'ють чай поруч із імпровізованим буфетом із гірки дерев'яних ящиків. На щастя, проблем з екіпіруванням, харчуванням та медикаментами у хлопців не виникає. Місцеві мешканці несуть усе, що можуть. Та й знайомі з усієї України обривають Грому телефон: "Що вам потрібно? Броніки? Завтра привеземо!"

- Я вам скажу, що ТРО зараз лише народжується. Ось закінчиться війна, і ми зрозуміємо, який нам насправді потрібен закон, – продовжує Грім. – Звичайно, через війну ми були змушені формувати нові батальйони, не укомплектувавши старі. У старих був кістяк, і на них нарощувалися нові сили, а в нових все було проблематичніше. Але ми впоралися.
І зараз усе починає приходити до нормального стану. Людей ми маємо. Причому з неймовірно високою мотивацією. А ми підбираємо командирів, котрі можуть навчити їх воювати.

Тренували хлопців, які потім стали розвідниками

У далеких дев'яностих Грім навчався у військовому училищі, служив в окремій бригаді спецназу та аеромобільних військ. Потім закінчив дві військові академії. Одну – у Києві, другу – у Хорватії. А 2010 року прийняв рішення піти з армії, оскільки вона буквально "тріщала по швах".

У березні 2014 року, коли почалася війна на Донбасі, до полковника звернулися з Міноборони з проханням допомогти готувати бійців у Десні. Він зібрав команду ветеранів спецназу та розпочав справу.

"У Мінобороні нам сказали, що на підготовку бійців ми маємо тиждень. Тому ми давали хлопцям мінімум інформації та максимум практичних занять. Мета в нас була одна – наші хлопці мали вижити у першому бою. Так і сталося. 2014 року серед наших хлопців втрат практично не було. А працювали ми з другою по шосту хвилю мобілізації".

Потім ветеранів відправили готувати та розгортати військово-морські сили: морську піхоту, берегову оборону, підрозділи спеціального призначення. А трохи згодом вони перебралися на Маріупольський напрямок.

- Ми тренували хлопців, які мали стати розвідниками, – згадує Грім. – Результати у нас були такими, що противник вирішив, ніби має справу зі спецназом, а не військовою розвідкою. Наші хлопці буквально наводили на ворога страх.

Здавалося б, після таких результатів Грім та його товариші мали повернутися до армії. Але коли активна фаза бойових дій закінчилася, вони знову опинилися без справ.

- У Міноборони обговорювалася ідея створити тренувальний центр за методиками, які ми розробили у 2014-2015, – каже полковник. - Але ж справа нічим не закінчилася. Вже 2017 року я знову повернувся до бізнесу та попутно тренував бійців ТРО Солом'янського району. Організував для командного складу вечірні школи, вивозив хлопців на стрільби у вихідні. Наразі мої хлопці командують блокпостами, а в мене душа радіє.

Усього за кілька днів Грім організував у своєму мікрорайоні систему оборони та взаємодію з Нацгвардією, поліцією та іншими підрозділами ТРО.

"Я знаю, хто в мене ліворуч – праворуч – ззаду – попереду, – каже він. – Ми обговорили всі варіанти, що тут може статися за поганого розвитку подій, і надійно закрилися".

Жителі Татарки допомагають ловити підривників

У Грома налагоджена взаємодія з місцевою самообороною. Про те, як вона почала діяти на Солом'янці, ми поцікавилися в одного з її лідерів.

- 24 лютого, коли почалася війна, я, як завжди, поїхав на роботу, – розповідає один із лідерів Самооборони, 35-річний інженер Євген Дубовець. – Погуляв порожніми коридорами свого офісу і зрозумів, що туди можна більше не приходити. Подумав і пішов до військкомату. Але там мені сказали, що в них без мене людей вистачає. Що лишалося робити? Вирушив до Самооборони. У нашому загоні вже кількадесят осіб. Що ми робимо? По-перше, є сполучною ланкою між населенням та ТРО. Адже бійці – наші захисники. По-друге, хтось повинен допомагати господарям магазинів і аптек доставляти товар, ліквідувати дрібні будинкові проблеми, стежити за порядком у бомбосховищах. Питань вистачає. Усі схеми, які працювали у мирний час, тепер уже не є актуальними. Ось, наприклад, люди сумками тягнуть їжу на блокпост. Але ми їх зупиняємо – у бійців все є. Зберігайте продукти харчування для себе. Може так статися, що якийсь час купити їх буде складно.

Один із лідерів Самооборони, інженер Євген Дубовець

Батьки Жені – родом із Костянтинівки на Донбасі. Підлітком він провів у бабусь із дідусями все літо.

"Мені шкода людей, яких зазомбувала російська пропаганда, – каже він. – Я хочу, щоб ви написали, в Україні нема фашистів і ніколи не було. Все це жахлива путінська брехня. Але жителі Донбасу, Криму та Росії у неї повірили".

Женя не хоче розповідати про те, що активна співпраця загону Самооборони з підрозділом ТРО допомогла Грому та його хлопцям заарештувати підривників та кілька ДРН.

- За 7 днів війни завдяки сприянню місцевих жителів ми заарештували та передали військовій контррозвідці 6 диверсантів, – розповідає Грім. - Один із них мав при собі посвідчення підривника ДНР та відповідну програму в телефоні. Інший був коригувальником вогню, з усіма картами... Люди просто дивляться у вікно, бачать незнайомців, телефонують хлопцям із Самооборони, а вони повідомляють нам. Деякі з диверсантів косили під бомжею. Але ми попросили їх зняти шапку та побачили – голова вимита день тому, руки чисті, мало не з манікюром…

- Як вони потрапили до столиці?

- Я гадаю, це "консерви". Вони тут кілька місяців сиділи. А зараз їх активували. Серед них багато молоді. Навряд чи вони керуються якоюсь ідеєю. Найімовірніше, росіяни їм просто дуже добре платять.

Так виглядає укриття на Татарці

Ненависть – марне почуття

Увечері Грім запрошує мене випити чаю до приміщення, де відпочивають бійці ТРО. Тут ліжка, їдальня і навіть душова. Присівши на збитий з дощок диван, я ставлю йому наболілі питання.

– Сьогодні медіа переповнені ненавистю до супротивника. Як ви вважаєте, у воєнний час це нормально?

- Ненависть марне почуття. Вона має перейти у спокійне розуміння того, що ми – українці – маємо повне право жити на нашій землі так, як ми хочемо і зобов'язані консолідуватися, щоб вижити та перемогти.

- Серед атошників існує думка, що сьогодні вся Україна платить за байдужість до війни на Донбасі у 2014-2015 році. Пам'ятайте, тоді так і не запровадили воєнного стану. А дуже багато українців жили так, наче нічого й не відбувається.

- Це був їхній вибір. І так, тепер вся Україна платить за це за рахунками. Але аналогічні ситуації завжди були і в усьому світі. Поки біда не торкнеться людини особисто, вона може залишатися байдужою до того, що відбувається. Це суть людей. Вони дивляться, як підводяться і йдуть на війну їхні друзі, але самі сидять удома. Рано чи пізно їхня карма все одно наздоганяє. У мене сусід відсидів усі мобілізації, а тепер у перших лавах з автоматом. Каже, що злякався, коли 2014 року привезли з фронту нашого друга, у якого лишилося троє дітей. А зараз відправив дружину з дітьми у безпечне місце та взяв автомат.

- Як ви гадаєте, чи можна було не допустити великої війни?

- Ні, вона була неминуча. Але ми могли підготуватися до нападу. Ось погляньте на досвід Ізраїлю. Після кожної із шести воєн вони проводили аналіз, робили "роботу над помилками". Чому керівництво України так не вчинило? Якщо навіть рядові атошники вже не повторюють тих дурниць, яких допускали у 2014-2015 роках? Мені, як людині військовій, нестерпно боляче бачити такі дірки у нашій обороні. Це що – зараз почалося? Ми раніше про це не повідомляли? Чому ніхто не звертав увагу? Ми тоді ще казали: війна буде, навіть не мрійте! Але вони там нагорі, до останнього вірили, що її не буде. Отже, ви погано знаєте свого ворога. Мене вчили інакше противника оцінювати. Ми згаяли час, дали можливість йому захопити стратегічні об'єкти, а тепер усі розводять руками. Так, ні хлопці, так не мало бути.

- І водночас ми бачимо небувалу консолідацію нації. І мені здається, що саме цими страшними днями народжується нова Україна. Після такої кривавої лазні, таких страшних випробувань люди вже не будуть байдужі до того, що відбувається у верхах. Не допустять корупції та бездіяльності влади…

– Ось у цьому я з вами згоден. Ми зараз знову пропонуємо керівництву концепцію боротьби із противником. Але нас знову ніхто не слухає. Тому люди самі беруть ініціативу до рук. І в принципі роблять те, що треба. Тож ми обов'язково переможемо. І сподіваюся, ще вдосталь поживемо у новій Україні.

Перед тим, як покинути Київ, я заїхала ще на один блокпост ТРО. Він знаходиться неподалік від телевежі на Дорогожичах. Ще місяць тому командир блокпоста з позивним Вікінг був головою успішної адвокатської компанії. Він розповів "Сьогодні" про те, чому вирішив взяти автомат у руки і як став очевидцем ракетного обстрілу в самому серці столиці.

Брати гроші зараз негідно

Вирушати в дорогу під час комендантської години – витівка погана. Тому Грім відправляє мене ночувати до місцевих жителів із Самооборони. Вони погодилися прихистити мене разом із котом та собакою. Наступного дня моя дорога до Обухова триває не менше чотирьох годин. Ще 15 годин іде на те, щоб дістатися Вінниці. Тримають черги на блокпостах і горе-автомобілісти, які виїжджають на зустрічку. Часто вони потрапляють в аварію і рух ще більше сповільнюється. Найгірше тим, у кого недостатньо бензину в баку. Черги на заправки не коротші за тягучки на блокпостах. Та й пальне є не скрізь.

Вінниця зустрічає мене виттям сирени. Але, на відміну від Броварів, місто живе нормальним життям. Працюють магазини та аптеки, ходить громадський транспорт. Добрі люди пускають мене із тваринами на постій – безкоштовно. Кажуть, що брати гроші у такій ситуації – негідно.

Таких випадків зараз в Україні багато. Як каже полковник Грім, "такий народ просто не може не перемогти". Я зовсім не релігійна людина. Але ввечері, заваривши чай, вмикаю радіо "Марія", щоби помолитися за нашу Україну. Господи, дай нам сил витримати все це…