Портрети з окопів. 9 історій жінок про армію

Порівняно нове державне свято – День захисника України – дехто сприймає як певну "кальку" з колишнього Дня Радянської армії. У школах дівчатка вже готують "святкову програму" для однокласників. А батьківські комітети – збирають гроші на подарунки "майбутнім захисникам країни".

Втім, сприймати 14 жовтня як суто чоловіче свято може лише той, хто дуже погано знається на реаліях сучасної України та світу загалом. Хто дуже мало знає про війну, яка триває на нашій землі, та про війни, що точаться у численних "гарячих точках". І хто не надто розуміє, який тягар у цих війнах взяли на себе українські жінки.

Захищати Вітчизну мають чоловіки. Такі стереотипи вкладалися у свідомість десятиліттями. Але ще кількасот років тому на теренах України існували бойові жіночі "сестринства", де жінок навчали володінню підручною "зброєю" – рогачами, ціпами, великими ножами. Адже ворог міг підступно напасти звідусіль, доки чоловіки обороняли рідний край на іншому фронті. І тоді захист домівки, дітей, села, громади лягала на плечі жіноцтва.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

І тим більше ми маємо цінувати та поважати жінок, які обрали для себе цю нелегку місію саме сьогодні.

Напередодні свята журналісти сайту "Сьогодні" звернулися до захисниць України з проханням розповісти про себе, давши відповіді на декілька запитань. Ось ці запитання:

1. Розкажіть, як ви прийшли в таку нежіночу професію (або потрапили на війну)? Що стало визначальним у вашому рішенні?
2. Що найважче для жінки в армії?
3. Що найпростіше для жінки в армії?
4. З чим ви можете змиритися в армії і з чим – ні?
5. На вашу думку, що важче – воювати на фронті чи чекати в тилу?
6. Якби ваш син або донька обрали для себе шлях військового, ви схвалили б їхній вибір?
7. Про що мрієте?

Однакові запитання. Але відповіді на них десь дуже схожі, а десь дуже різні. Так само, як і долі.

"Найважчим було розставання з дітьми"

Мирослава Мирна

Учасниця АТО. Брала участь у бойових діях разом з військовими 93‑ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр", а також у складі 53‑ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Сьогодні – старший солдат військового резерву. Мати трьох дітей.

Насправді мене Саша звати, а Мирослава Мирна – це позивний. Я сама з Донецька. Коли все це починалося, я мирно працювала в магазині і виховувала разом із чоловіком трьох малюків. Потім все змінилося, після того як СБУ здали, як місто бомбили… В кінці 2014 року забрала маму і дітей і поїхала під Авдіївку. Чоловік з нами не поїхав – він планував вивезти дітей до Росії. В Очеретиному під Ясинуватою з бійцями познайомилася, і все... Понесло... Це не людина вибирає війну, я не знаю, як би я зараз жила, якби тоді не пішла на передову. Воювала з хлопцями 93-ї бригади – їздили з РСЗО "Град". В 2015 році перевезла дітей до Павлограда і пішла вчитися у Полтаві на військового зв'язківця. Потім підписала контракт. Служила мінометницею.

Найважчим було розставання з дітьми. Бути далеко від них. Що ж до самої служби, то особисто мені не було складно, якщо говорити про якісь фізичні навантаження. Ніяких конфліктів з побратимами, пов'язаних з тим, що я жінка, не було. Навпаки, чоловіки оберігають жінок, намагаються зайвий раз не піддавати ризику. Не скрізь звичайно, так було. Але, наприклад, коли я служила в мінометному підрозділі, хлопці нас оберігали. А от штабні офіцери, навпаки, лякали, що відправлять у саме пекло.

Проте... Для мене, як для жінки, в армії не було нічого складного.

Але не можна змиритися зі зрадою. У нас був офіцер, який, як виявилося, "здавав" інформацію ворогу. Потім його заарештували. І ще не можу змиритися з хамством. Його іноді дозволяють собі старші офіцери, ті, хто перевіряє.

Йти на війну страшно, але повертатися в сотні разів страшніше: тут більше нерозуміння... Зламана психіка і проблеми зі здоров'ям, як у більшості ветеранів. Але якби був вибір, прожила б усе життя так само.

Мої діти ще малі. Вони мене підтримують завжди. Старші вже вчаться захищати Вітчизну: ходять на бойовий гопак і на навчально-польові збори!

Але я мрію про МИР!

"Визначальною стала війна на сході України"

Вікторія Антонюк

23 роки, зв’язківець, військовослужбовець 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Мама двох дітей. Зараз у декретній відпустці.

Ще коли навчалася в школі, дуже хотіла стати військовою. А коли почалася війна, то я вже не просто хотіла – я поставила собі це за мету. У 18 років пішла захищати Батьківщину. Визначальним у моєму рішенні все ж таки стала війна на сході України.

На мою думку, для жінки найважче в армії – це розлука на тривалий час з родиною.

В армії нічого простого, а тим більше найпростішого, для жінок немає.

Змиритися можна з усім, але не з безглуздими наказами командирів.

Для мене важче чекати в тилу, ніж воювати на фронті.

У майбутньому мені б хотілося, щоб мої діти були військовими. Але не хотілося б, щоб вони побачили війну.

Я мрію про мирне небо над головою. І щоб кожна мати та батько дочекалися своїх дітей живими додому!

"Виконую обов'язки нарівні з чоловіками"

Юлія Гаманенко

Майор ЗСУ. У лавах української армії понад 10 років. Служила у військах спеціального призначення, в командуванні десантно-штурмових військ. Нині – офіцерка Головного управління морально-психологічного забезпечення Збройних сил України.

Не вважаю, що служба в армії це не жіноча справа, професія для мене – це "совковий" стереотип. Зробила свій вибір свідомо: військовий однострій одягнула, коли вступила до Військового інституту КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю "воєнна політологія". Отримавши звання лейтенанта, поїхала служити у війська спеціального призначення у Кропивницький на посаду офіцера-політолога військової частини.

З досвіду скажу, що для багатьох жінок в армії проблема – неусвідомлення своєї мотивації до виконання службових обов'язків. Іноді жінки не розуміють специфіку військового соціуму, свою роль і місце.

Питання "Що найпростіше в армії для жінки?" – не до мене. Я виконую обов'язки нарівні з чоловіками – від заступання на добові чергування до відряджень.

Не можу змиритися в армії з подвійними стандартами. Коли одним дозволено все, а інші мають обмеження.

Важче воювати на фронті чи чекати в тилу? У кожного свої завдання, обов'язки, умови виконання. Коли прийшла війна, коли росіяни почали вбивати моїх товаришів, я вела облік безповоротних втрат. Найважчим був 2014 рік, коли наші десантники брали участь у запеклих боях. І щодня було від одного до 50 військових, які загинули. В бойових умовах на війні потрібно швидко приймати рішення і нести відповідальність, щоб зберегти життя особового складу.

Я родом із Холодного Яру, із сім'ї військовослужбовця. Тому якщо мої діти виявлять бажання служити в Збройних силах України, то підтримаю їхній вибір.

Мрію, коли Україна здобуде перемогу. Мрію, щоб коханий, який сьогодні воює на сході України, повернувся живим і здоровим.

"Чоловіки не люблять, коли ними командують"

Рита Ліхнякевич

45 років, старший лейтенант ЗСУ, помічниця командира – начальник служби. Проходить службу в об'єднаному центрі забезпечення пальним у м. Сміла Черкаської області. У лавах ЗСУ 25 років.

Не погоджуюся, що професія нежіноча, адже наші славетні предки мали жінок-воїнів. Я із сім'ї військовослужбовця. Наша династія: дід – офіцер-артилерист, батько – офіцер-зв'язківець, старший брат – офіцер авіації. Тож вдягнути форму стало моєю мрією з дитинства. На військову службу за контрактом пішла в 19 років. Моя мама не дуже схвалювала мій вибір, адже вона як дружина офіцера долала труднощі переїздів та організації побуту. Проте підтримала моє бажання служити в армії тому, що це був мій вибір і свій життєвий шлях я мала пройти самостійно. Визначальною у моєму виборі стала хвиля патріотизму, що проникала в кожного з нас, вчорашніх школярів, адже Україна отримала незалежність. Крок за кроком пройшла шлях від солдата до старшого лейтенанта.

Що найважче? Дійсно, є труднощі. Це і побутові питання: медичне забезпечення для жінок, речове забезпечення – розміри форми і взуття більше розраховані на чоловіків. Також існує проблема розміщення жінок у польових умовах. Кар'єрне зростання – чоловіки не полюбляють, коли ними командують. Доводиться наполегливіше і більше працювати над собою і додатково навчатися, щоб відповідати займаній посаді та бути нарівні із чоловіками.

Найпростіше в армії жінці – попросити про допомогу.

Я можу змиритися зі втомою, перевантаженням, труднощами. Проте для мене, як для жінки, майже неможливо змиритися з грубістю та ненормативною лексикою.

Неможливо порівнювати службу на фронті та очікування захисника вдома. Брати участь у бойових діях дуже складно, адже це готовність віддати життя кожної хвилини. Знати при цьому, що вдома чекає родина, але обов'язок захисту Батьківщини – вища мета. Перебуваючи в тилу, чекати рідних людей – надскладна місія! Адже допомогти фізично і морально підтримати, розділити складність і поневіряння у службі – на відстані практично неможливо. А користування мобільними телефонами у бойових діях дозволено лише за певних умов. Ми чекаємо своїх співслужбовців у тилу, постійно хвилюємося за них. Будь-яке звернення від відряджених колег телефоном стосовно них чи членів їхніх сімей командування нашої частини розглядає негайно і позачергово.

Я не маю своїх дітей, але вибір шляху військового – складний і почесний. Звичайно, я схвалюю такий вибір.

Я мрію про мир. Мрію, щоб наші знання і досвід, професіоналізм застосовувались нами на навчаннях. А ще мрію про подорож Україною. Я хочу пішки пройтися визначними місцями нашої України.

"Моя донька пішла захищати Вітчизну. Я її підтримую!"

Людмила Калініна

Доброволець батальйону "Донбас". В АТО з перших днів. Розвідниця, командир розвідувального взводу. Виводила колону розвідки з оточення під Іловайськом у групі "Вітер". Була поранена та потрапила разом з іншими бійцями в полон в Червоносільському. Родина отримала повідомлення про загибель, однак Людмила вижила. Після одужання повернулася до АТО, воювала в 54-й окремій механізованій бригаді імені гетьмана Івана Мазепи. Повернувшись додому, створила та очолила неформальну організацію жінок-учасниць АТО. Нагороджена бойовими орденами та медалями. Мати двох дітей.

Вирішальним чинником моєї участі у війні, напевно, стало захоплення Криму "зеленими чоловічками". А ще моє місто лежить практично на кордоні з Донецькою областю. По роботі часто їздила туди. І бачила, що починається там. З’явилось відчуття, що ми на порозі чогось страшного. На той момент я спілкувалась із Семеном Семенченком, який у травні запропонував приїхати до добровольчого батальйону як медику (я за фахом медсестра) та допомогти з ліками, які надали волонтери. І я вирішала ненадовго поїхати та допомогти. 23 травня я остаточно зрозуміла: це війна. Цього дня у Карлівці загинули п’ятеро моїх побратимів з батальйону. Ми знали, що вбили їх росіяни та колишні "беркути" – батальйон "Восток". І я зробила свій вибір.

Найважче для жінки – довести оточенню, що ти можеш бути бійцем. Що війна – жіночого роду! І ми можемо відстоювати свою Батьківщину нарівні з хлопцями.

Для мене немає поділу на простіше чи важче. Є розуміння, чому ти пішла. Є мотивація. Все від цього залежить.

Неможливо змиритися зі спадком та атавізмами СРСР. Але, на жаль, вони ще є в армії. І погано впливають там на все.

Для мене важче чекати з війни, аніж воювати самій. Бо коли чекаєш, ти залишаєшся сам на сам з невідомим. Кожної миті тривога та надія змінюють одна одну. І це справді важко.

Моя донька пішла захищати Вітчизну. Я її підтримую!

Я мрію про мир в Україні з нашим Донбасом та Кримом.

"Найважче для жінки в армії – добитися поваги від чоловіків"

Юлія Литвин

20 років. Військову форму вдягла в 17 років. Закінчила військовий коледж у місті Збараж. Планує найближчим часом підписати контракт та служити в Національній гвардії України. Донька Людмили Калініної.

Я росла без батька, і для мене мама була всім. Тому коли вона пішла добровольцем на війну, я зрозуміла, що ліпше робити щось для країни, залишити після себе невелику історію, аніж сидіти перед телевізором та нічого не робити. А визначальним у моєму рішенні стало те, що мама потрапила в Іловайськ, була поранена та повернулась додому. Вона стала для мене прикладом на все моє життя.

На мою думку, найважче для жінки в армії – добитися поваги від чоловіків. Бо багато хто думає, що жінки повинні залишатися вдома, опікуватись сім'єю. І забуває, що жінки також міцні як силою, так й духом.

Армія – це не просто. Ані для чоловіків, ані для жінок.

В армії я можу змиритися зі всім, окрім неповаги до жінок.

Важко на фронті. І важко в тилу. У тилу ти не можеш навіть уявити, чого чекати, адже на фронті все непередбачувано. І це дуже тисне на психіку. А на фронті тяжко тому, що ти стоїш віч-на-віч зі смертю. В будь-який момент можеш загинути сам. Або тримати побратима, що вмирає, всього в крові, і не знати, якими словами повідомити його рідним.

Я дітей поки що не маю. І як поставлюся до їхнього рішення бути військовим – складно уявити. Думаю, син в будь-якому разі пішов би до армії – хоча б на строкову службу. А якщо донька захоче, то я б її відпустила, хоч як тяжко мені не було б. Я підтримувала б їх, тому що це їхній вибір, і я б не мала права бути проти.

Я мрію, щоб у нашій країні швидше закінчилась війна. І щоб нове покоління знало про неї тільки з книжок історії, спогадів та за днями вшанування наших героїв.

"Хочу захистити свого чоловіка, батьків, брата і рідню від того, що відбувається на сході України"

Марія Павленко

Майор ЗСУ, форму вдягнула 2005 року, вступивши до Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка на спеціальність "політологія". Служила у Василькові, потім у Києві. Учасниця АТО: за ротацією несла службу в Щасті, Лисичанську, Рубіжному, Сєвєродонецьку (на той час сектор А). Нині служить у Головному управлінні морально-психологічного забезпечення ЗСУ.

З дитинства мріяла стати офіцером і справдити мрію дідуся – прапорщика Миколи Мельниченка, який хотів, щоб його син – мій тато – пішов його стопами. Дідусь був справжнім прикладом для мене, лідером, якого поважали і любили. Після його смерті я вирішила, що піду його стопами. Після початку збройної агресії Росії разом з відділом для роботи з особовим складом ми готували психологічно бійців частини до ротацій у зоні проведення АТО.

У перший рік війни катастрофічно не вистачало психологів, Генштаб ЗСУ формував групи для роботи з особовим складом у зоні АТО. Я була першою жінкою-офіцером, яка з нашої частини поїхала на фронт. Батьки спочатку не могли в це повірити, у них навіть виникали думки про моє звільнення, але все-таки здоровий глузд і любов до доньки та повага до її мрій перемогли. Вони мене підтримали, допомогли зібратися, періодично ми спілкувалися, вони були моєю опорою в ті дні.

Мене часто запитують: що ти робиш в армії? скільки ще плануєш служити? чому не робиш щось інше? У мене на всі ці запитання лише одна відповідь: я присягала на вірність українському народові, я хочу захистити свого чоловіка, батьків, брата і рідню від тих подій, що відбуваються на сході України. Хто це зробить, як не ми?

Мабуть найважчим для мене було заслужити довіру підлеглих, певною мірою, авторитет. І ще – завжди бути обізнаною з будь-яких питань. Адже якщо не знаєш, що запитають, які проблеми хвилюють бійців – то як їх можна вирішити?

Найпростішою для мене під час служби була і є форма, яку я без проблем одягаю щодня. Також мені приносить задоволення робота з людьми, яка постійно змушує мене навчатися чогось нового.

Важко змиритися з війною в нашій мирній, квітучій країні. Війна забрала життя найкращих синів і доньок України. Ми з цим живемо і ніколи не повинні забувати, адже цю ціну ми платимо за нашу незалежність.

Якби мій чоловік був військовим, я б, мабуть, не змогла його чекати спокійно вдома. Завжди була б біля нього, ми б служили в одній частині. Але на жаль чи на щастя, у нас різні професії, і йому доводиться мене чекати. Тому я тільки можу здогадуватися як це – чекати в тилу свого коханого/кохану.

Я впевнена, що мої майбутні діти підуть моїми стопами. Адже навіть моя племінниця Дарина у свої 6 років мріє стати захисницею України!

Я мрію про повноцінну сім’ю, про отримання освіти оперативно-тактичного рівня в Національному університеті оборони імені Івана Черняховського.

"Немає нежіночих професій та завдань"

Ірина Петренко

Капітан запасу Служби безпеки України. Голова Хмельницької обласної організації Спілки офіцерів України. Військова волонтерка з 2014 року. Здійснила 69 поїздок у зону АТО разом з чоловіком, який загинув у липні 2015 року як волонтер.

Я з родини спадкових військових. Тому щодо вибору професії у мене запитань не було. Служила в Службі безпеки України, з 2003 року займаюся громадською діяльністю. У червні 2014 року мій син – офіцер прикордонної служби – попросив допомогти бронежилетами та касками. Із цього розпочалася моя волонтерська діяльність, яка у подальшому стала вагомою частиною мого життя. Деякий час керувала виробництвом на одному з заводів міста – ми виготовляли та ремонтували зброю і техніку для АТО.

Вважаю, що для сильної жінки, яка любить своїх дітей та свою Батьківщину, немає нежіночих професій та завдань. Сподіваюся, що я саме така жінка. Яка до останнього подиху зможе допомагати нашим захисникам України.

Зараз жінки в армії майже на одному рівні з чоловіками. Жінки це показали, навіть жінки-снайперки кращі за чоловіків. Це доведено під час війни. Але загалом я проти такої роботи для жінок.

Порівнювати, що важче – воювати чи чекати в тилу, складно. У мене не було змоги воювати. Але я маю уявлення, що насправді відбувається в зоні бойових дій і як там важко. Однак далеко не просто й тим, хто чекає повернення своїх рідних живими і здоровими.

Не можна змиритися з тим, що втрачаєш близьких людей, бойових товаришів.

Обидва моїх сини – прикордонники. Молодший вже полишив службу, старший – майор Державної прикордонної служби України, один з найкращих кінологів. Справжній фахівець у своїй справі.

Моя найзаповітніша мрія – щоб найближчим часом закінчилася війна. Та щоб усі бійці повернулися живими та здоровими. Вони мені пообіцяли це.

"Військова служба – це виклик, і найперше самій собі"

Олександра Кузнєцова

За фахом – журналістка. Працювала у пресслужбі Національної академії внутрішніх справ, на початку 2018 року підписала контракт з Національною гвардією України. Зараз служить у Департаменті боротьби з наркозлочинністю Нацполіції.

З дитинства бути офіцеркою навіть не мріяла. І не підозрювала, що доведеться носити погони. Але так склалося, що мій чоловік – військовослужбовець. Служив у спецпідрозділі "Омега" НГУ, часто виїжджав в АТО. Потім мені запропонували посаду в Першій Президентській бригаді оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка НГУ. І я вирішила спробувати свої сили у військовій справі. Чоловік був проти, але сказав, що підтримає будь-який мій вибір. Батьки, коли почули про мій намір змінити роботу, були шоковані, але відмовляти не стали – характер упертий. Що мене у той момент спонукало – не знаю. Мені просто хотілося краще розуміти свого хлопця (на той момент), краще розуміти його переживання, підтримати його. Я завжди бачила, як він багато і тяжко працює, хотілося розділити з ним цю ношу. Ось тільки тоді я не знала, що буде так важко. Думка про те, що я буду корисною людям, лише давала стимул не опускати рук. Потім я потихеньку втягнулася, опанувала ази військової професії, і служба стала в радість.

Найважче для жінки в армії – залишатися жінкою. Військова служба – це виклик, і найперше самій собі. Важко бути нарівні з військовими-чоловіками. Чоловіки від природи фізично сильніші, а жінкам-військовим потрібно завжди працювати над собою, тренуватися. Для мене це був виклик. Так само для мене було дуже складно поєднувати службу (вона мені дійсно приносила багато задоволення) і сімейні стосунки. Поняття вихідних або виспатися – не існувало. Так само не існує "не можу", "не знаю", "не хочу" "не виходить". Рятувало тільки те, що вдома чудово розуміють всі нюанси служби: допомагають і підтримують.

Якщо ти повністю віддаєшся своїй справі й службі, значить, за результат потрібно боротися і докладати зусиль. Тож служба – справа не проста. Хоча жінка-військовослужбовець може вибирати напрямки, які більше підходять жінці (кадри, кінологія, пресслужба, штаб, психологія), добре виконувати роботу, і це буде не так складно, як, наприклад, керувати підрозділом.

Змиритися – це не позиція для військового. Завжди потрібно боротися до останнього: за посаду, за умови праці, за стосунки. Головне – бажання змінювати щось на краще і не давати слабину. Кожен повинен виконувати свою роботу і бути компетентним.

Як на мене, у тилу важче. На фронті ти виконуєш завдання і знаєш: якщо хтось схибить, то ціна помилки – життя. Твоє, товаришів по службі або мирного населення. А в тилу більше хвилюєшся.

Якби наш син чи донька захотіли стати військовими, безумовно, підтримала б їхній вибір. В армії загартовується характер. Вважаю це доброю школою життя: людина стає дисциплінованою, фізично розвиненою, постійно рухається, вчиться планувати своє життя і час. Так само завжди є можливість знайти нові знання і навички. І зрештою, військова служба – це почесно, не кожен готовий за Батьківщину життя віддати.

Я мрію про велику міцну родину. Щоб будинок був наповнений дитячим сміхом. Мрію завести собаку – вівчарку. Мрію завжди служити з професіоналами. А також щоб усі ми – військові, поліцейські, рятувальники, прикордонники – поверталися додому зі служби, спецоперацій, війни цілими і неушкодженими...

За даними Головного управління персоналу Генштабу Збройних сил України, лише в ЗСУ минулого року проходили службу понад 27 тисяч жінок-військовослужбовців, з них 949 — старші офіцери. У 2008 році їх було всього 1800. Кількість жінок військовослужбовців зростає щороку.

Статус учасника бойових дій за участь в АТО/ООС наданий 9916 жінкам, 166 з них від 2014 року відзначені державними нагородами України.

За час АТО/ООС 7 жінок-військовослужбовців загинули...